Це був єдиний вихід. Суфлер у нас справді знаменитий! Кузьма Барило. Чемпіон школи по підказках. З останньої парти підказує — ніби у самісіньке вухо шепоче.
Прем'єри нашої все село чекало так нетерпляче, ніби виступу найкращого столичного театру. Особливо після того, як на репетиції побував дід Салимон. Ми його не запрошували. Він зовсім випадково попав на репетицію (лагодив у клубі стільці, а тут ми прийшли). Спершу дід Салимон на нас уваги не звертав, стукав собі молотком. Тоді чуємо, стукання припинилось — прислухається дід. Ми саме роздраконювали першу дію, де городничий Стьопа Карафолька, дізнавшися від Бобчинського і Добчинського (тобто від нас з Явою) про ревізора (Колю Кагарлицького), дає вказівки поліцейському (Васі Деркачу).
Городничий Карафолька стояв на сцені, випнувши зроблене з подушок пузо, і хрипким басом (де тільки він у нього брався!) говорив:
— Квартальний Пуговіцин... він високий на зріст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що біля шевця, і поставити солом яну віху щоб було схоже на планування. Воно чим більше ламання тим більш означає діяльності градоправителя. Ох, боже мій! Я й забув що під тим парканом навалено на сорок возів усякого сміття. Що це за поганий народ! Тільки-но десь постав який-небудь пам'ятник або просто паркан — чорт їх знає, звідки й нанесуть усякого сміття!
Тут у п'єсі написано "зітхає". Карафолька за всіма правилами зітхнув, зробивши при цьому паузу. З тієї паузи негайно скористався дід Салимон, якому, видно, давно вже кортіло висловитися.
— От щучий син! — на весь зал гаркнув дід — От же ж спеціаліст! (То чомусь було у діда найлайливіше слово!) Окозамилювач чортів! Ну точнісінько наш колишній голова Припихатий! Той теж такі штуки одмочував, як начальство з області приїхати мало... Правильна п'єса! Молодець автор! Знає жизнь...
Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.
"Бу-бу-бу... Ревізор!.. Гу-гу-гу... Хлестаков!.. Ру-ру-ру... П'єса!" — тільки й чулося в усіх кутках Навіть старезні бабусі що зроду такого слова в роті не держали, й собі — "Ревізор"' "Ревізор", — аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх підстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси "Ревізор" ніякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, якии приїздив колись у наше село, і написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскільки Припихатий зараз на відповідальній посаді інструктора в обласному управлінні культури, то й написано так завуальовано, і підписався товариш Курочка не своїм іменем, а псевдонімом — Гоголь...
Теперішній голова колгоспу Іван Іванович Шапка дуже з цієї чутки сміявся й одвалив нам чималенькі гроші на декорації і костюми. Це була справжня удача. Робити декорації допомагав нам учитель креслення і малювання Анатолій Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мішковини і марлі ціла бригада дівчат. З осені до самісінької весни готували ми п'єсу. І от...
Якби цього вечора якийсь злодій забрів у наше село, він міг би спокійнісінько, не криючись, підряд виносити все з хат і, не кваплячись, вантажити на віз чи що у нього там було б... Дома, в хатах, не тільки не лишилося живої душі — навіть собаки збіглися з усього села до клубу і влаштували тут свої собачі вечорниці.
Та що там казать, коли навіть стосемилітня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехніка Івана Свиридовича, про яку дід Салимон казав, що вона "вже почала другий віраж", що в неї скоро знову різатимуться зуби й що вона ніколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дізнатися, чого це вона так довго живе (а ми з Явою точно знали: через те, що вона полин — боже дерево — їсть, ми самі бачили *), (Ми й собі пробували той полин їсти, але на другий день кинули — гірке; хай, може, як постаріємо, тоді... А то й зовсім не треба нам такого гіркого несмачного довголіття... (Примітка Павлуші Завгород-нього.)) баба Триндичка, яка вже тридцять років не виходила з двору, ніколи не була в кіно і не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, — ота сама Триндичка і то причалапала на нашу виставу.
— О! Я ж вам казав! — на весь зал радісно вигукнув дід Салимон. — Уже ходити вчиться. Скоро й гопки піде...
За це баба Триндичка під загальний регіт мовчки вперіщила діда Салимона костуром по спині.
Але стривайте, стривайте...
Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! — По серцю різонув третій дзвінок.
В залі гасне світло.
— Ану! Ану! Ану! — кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сцені у першій яві) Галина Сидорівна.
Завіса із скреготом розсувається (вона у нас, як той цепний собака, — на залізних кільцях по іржавій дротині біга).
Все!
Почалося.
Тепер подітися нікуди.
— Я запросив вас, панове, щоб... — чути вже городничеський голос Стьопи Карафольки.
Я стою за лаштунками, заплющивши очі і притискаючи до грудей кулаки, і шепочу: "Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!" Як заклинання.
Ех, дурний я, що не вивчив жодної молитви! А мене ж баба вчили! Як би зараз згодилося! Хоч я й піонер і не вірю, звичайно, але... Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути в вершечка верби у річку! Я стояв на сукові і дивився вниз, а серце моє вже давно одірвалося і, вискочивши з грудей, летіло у воду, а я все ще стояв, вчепившися руками в гілляку, і не міг одірватися, а памороки мені забивало, і в животі тенькало, і... Але ні! То були іграшки, а не переживання. Я з радістю стрибнув би зараз не те що з верби, а телевізійної київської вежі, аби тільки...
— Гга-га-га! — гримонув реготом зал. От бісів Карафолька! У нього вже й на репетиціях смішно виходило...
"Ну нічого, спокійно, спокійно! Все буде гаразд! Все буде гаразд!.. От як зараз зарегочуть — все буде гаразд!.."
— Гга-га-га!
"Ну, от! А я, дурний, боюся!.."
Все ближче, ближче, ближче...
От уже зараз, зараз...
Як тільки Карафолька скаже... О.!.. О!.. О!..
"Так і ждеш, що зараз розчиняться двері і — шасть..."
У мене всередині щось клацнуло, я сіпнувся всім тілом і разом з Явою вискочив на сцену.
— Надзвичайна подія! — одчайдушне гаркнув Ява.
— Несподівана новина! — одчайдушне гаркнув я.