Тореадори з Васюківки

Страница 13 из 137

Нестайко Всеволод

І наскільки повільно під'їхав грузовик, настільки швидко він від’їздить.

Ми перезираємося і якийсь час мовчимо. Потім Ява гучно хукає і каже.

— Пішли! Ми не можемо цього допуститьі Я теж хукаю, але значно тихіше, й кажу:

— Риск! Може й зірватися.

— Може, — говорить Ява і знову хукає.

Я уявляю собі гучні похорони, заплаканих односельців, наші портрети в траурних рамках — і мені щипле в носі, як від цибулі.

— Але не можемо ж ми допустить.. — каже Ява — Історія нам не пробачить.

Мені хочеться сказать, що історії до лампочки ми з Явою, у неї більш поважні справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.

— Ну, тоді на всяк випадок — прощай! — зітхаю я

— Прощай! — зітхає Ява, і ми стримано, по-солдатському обіймаємось Мені щипле в носі дедалі більше.

Хоч двері відчинені і можна спокійнісінько собі зайти, проте ми ліземо через вікно — де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцію ходили крізь двері!

Таємнича довгаста коробка стоїть на столі.

Ява бере її.

Одкриває...

В коробці.. синій термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.

Ява, одставивши вбік руки і одвернувшись від термоса, поволі-поволі відгвинчує кришку Ще трохи, ще...

— Обережно .. Обережно .. Обере... — завмираю я, відступаючи.

Ба-ббах-х!

Я гепаюсь на підлогу і заплющую очі. Все! Нас розірвало. .

Але чому ж тоді я чую, як щось дзюркотить і булькає?

Невже це на тому світі дзюркотить і булькає?

Я розплющую одне око, потім друге.

Я сиджу на підлозі у мокрій калюжі.

Навпроти мене сидить скривлений, із заплющеними очима Ява. В руках у нього синій термос, з якого щось ллється...

Біля мене валяються черепки від глечика. Ясно: відступаючи, я ненароком скинув з припічка глечик з водою.

От тобі й "ба-бах!" — Яво! — гукаю я. — Отбой! Ява вмить розплющує очі й підхоплюється.

— Пильнуй термоса!

"Але вже пізно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса і ставить його на стіл. А потім...

Ви бачили коли-небудь у кіно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовірною швидкістю?

Так-от, якби нас з Явою хтось захотів у цю мить зняти в кіно з такою метою, то не треба було б ніякої прискореної зйомки.

Ми, як мурахи, метушились по підлозі навкарачках, гарячково збираючи черепки і витираючи калюжі своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зіштовхувалися лобами та іншими, менш поважними частинами тіла... За хвилину все було чисто чистісінько. І, кулею вилетівши з хатини Фарадейовича(на цей раз через двері), ми щодуху припустили по вулиці.

РОЗДІЛ VI

Виявляється, то глобулус! Космічні мрії Фарадейовича. "Життя — заплутана і складна штука!"

— "Атомна бомба"! "На транзисторах"! Барахольщик! — пхикаю я.

— Мовчи! "Давай зліземо!" "Ноги розім'яти!" Герой! — пхикає Ява.

Нам погано. На душі, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сісти маком з тією "бомбою"! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.

Фарадейович приїхав аж надвечір, і того дня так ми нічого й не довідались. Ні, все-таки довідалися. Що Фарадейович дякував Книшеві за "велику послугу". Виявляється, "спецзавдання" давав він, і Книш на його прохання привіз з аеродрому загадковий синій термос.

Наступного дня з самого ранку ми побігли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатів-старшокласників, з якими Фарадейович водив дружбу.

Ми прибігли якраз вчасно — Фарадейович саме вийшов на ганок з синім термосом у руках. Його одразу оточили юннати

— Антоне Фадейовичу, ну скажіть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякніть! — заканючили нетерплячі дівчата.

— Потерпіть, товариші-громадяни, потерпіть! Про все на місці дізнаєтесь, на Високому острові.

І Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.

Ми, звичайно, и собі пристроїлись до гурту.

Але тут двометровий здоровило — дев'ятикласник Гришка Бардадим — спіткнувся об нас і загудів, як з бочки:

— Ану киш! Крутитесь під ногами! Не вашого це ума діло! Киш!

І мазнув своїми граблями мене й Яву по потилиці.

У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобі дамо!

І чого вони так задаються, оті старшокласники? Подумаєш, мудреці! Теж двійки одержують.

А на Високий острів ми й без вас дорогу знайдемо.

Ми припливли туди ще раніше за них. Недаремно Ява був онук діда Варави, а я — Явин друг. Ми знали у плавнях такі вузесенькі протоки серед очеретів, які рідко хто в селі знав.

Високий острів — один з найбільших у плавнях Високим він названий тому, що в нього стрімкі високі береги. Посередині острова є навіть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою і білими ліліями. Власне, це не озеро, а затока, відділена од плеса невеликою греблею. Напровесні, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, і тепер рівень води в тому озерці був вищий, ніж всюди в плавнях.

Ми сховали свого човна в очереті, а самі причаїлися в кущах неподалік від озерця — не хотілось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.

По той від нас бік озерця стояв курінь Бурмила — то була його мисливська база, або, як він казав, "президенція". Самого Бурмила не видно — або рибу ловить, або спить після чарки, або .. Та ми про це вже майже не думаємо (після "атомної бомби на транзисторах" якось не думається).

З-за очерету вже чути пискляві голоси дівчат і роблений (наче в нього галушка в роті) Бардадимів басок.

Троє човнів причалює до острова.

Фарадейович з термосом у руках підходить до озерця. Юннати півколом оточують його.

Фарадейович урочисто підносить термос і починає (голос його тремтить і уривається від хвилювання — він завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє відкриття):

— Так-от... дорогі товариші-громадяни, оце-о... тут... усередині... прилетіло до нас... знаєте звідки?. Із Сахаліну. Да-да... сотні й сотні, як бачите, кілометрів. А попереду, може, мільйони, а то й усі міліарди міліардів кілометрів... Знаєте, що тут? Тут... тут... товариші-громадяни... майбутня їжа астронавтів... зоряних небожителів майбутніх... От воно що! Ви, певно, чули про чудодійну водорість — хлорелу... Га? Так-от... у цьому термосі — новий вид такої водорості. Глобулус! Може, ще кращий ніж хлорела... Мій сахалінський друг вивів у лабораторії... І прислав, щоб ми... це саме.. продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевірили, як він прийметься і буде рости. Розумієте, яка відповідальність! Може ж, ви собі уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсіян або якихось інших гавриків.