Тореадори з Васюківки (2004)

Страница 88 из 137

Нестайко Всеволод

Родичi як у воду дивилися. Через кiлька днiв прийшов iз Києва лист од Вальки, де вона писала, що режисер Євген Михайлович передає нам сердечне вiтання i дуже вибачається, але епiзод на кладцi довелося, на жаль, вирiзати, бо вiн "не монтувався" (а взагалi вийшло дуже добре, вiн нам щиро вдячний за допомогу i аж плакав, коли вирiзав, — це його слова).

Отакий пшик вийшов у нас з кiнематографом… Здавалося, цей серйозний сигнал з боку примхливої артистичної долi мусив застерегти нас, попередити про небезпеку. Але ми були легковажнi шминдрики, гiршi за Хлестакова, i не звернули на це уваги. I от тобi маєш. Лежи тепер i плач, i гризи землю, i вовком вий на рогатий мiсяць.

I не так нам боляче й гiрко через свiй особистий провал, через свою особисту ганьбу i сором! Що там нашi особистi болi й страждання! Скiльки разiв переживали, переживемо й тепер!

Головне, що завдає нам найбiльших, найболючiших, найнестерпнiших страждань, — це те, що ми вчинили, як зрадники, як запроданцi, як жалюгiднi пiдлi штрейкбрехери… Ми ж зiрвали весь спектакль, пiдвели всiх. Багато-мiсячна робота усього ВХАТу через нас пiшла у помийницю…

Багато рiзних грiхiв було у нас на совiстi. Але нiколи ми не були зрадниками. З найбiльшим презирством i огидою ми завжди ставились саме до зрадникiв. I от…

— У-у, задрипанцi нещаснi, шмарогузи поганi! — крiзь зуби лає нас Ява.

— Зазнайки поганi, барахольщики нещаснi! — крiзь зуби лаю нас я.

— Чемайдани безголовi, а не артисти…

— Гнидики обскубанi…

— Авжеж було соромно стояти i екати по-баранячому, слiв не знаючи. Але ми мусили залишатися на сценi — i якось виплутуватися.

— Ну да, ми повиннi були врештi набратися мужностi i спитати суфлера, що там говорити далi. Ну посмiялися б люди трохи, i спектакль би поїхав далi. А так…

Нам навiть страшно уявити собi, що зараз вiдбувається в клубi… Оце, мабуть, вийшла на сцену Галина Сидорiвна i сумним голосом сказала, що спектакль одмiняється, бо, як всi бачили, Бобчинський i Добчинський втекли, зрадники, з бонового поста. Зал загув обурено. Яких тiльки слiв не посипалося на нашi голови! Рiднi матерi i то вiдмовилися вiд нас у цю хвилину. Що ж робить тепер? Чим зарадити бiдi? Який вихiд знайти з нашого безвихiдного становища?

Нема виходу…

Кинутися з моста у воду, втопитися?

Нiхто ж не пожалiє навiть… Скажуть — так їм i треба, штрейкбрехерам шмаркатим. Нема виходу. Нема…

* * *

…Прийде завтрашнiй день, i ми дiзнаємося, що трохи забагато на себе взяли, трохи переоцiнили свою роль у життi суспiльства. Ми дiзнаємося, що спектакль зовсiм не зiрвався, що Городничий пiсля нашої втечi не розгубився i сказав:

"Так я й знав, що цi нiкчемнi боягузи Бобчинський i Добчинський перелякаються i втечуть. Добре, що я перед цим зустрiв їх на вулицi i зони менi все розказали…" I ловкач Карафолька жваво переказав усе те, що мали говорити ми з Явою. I спектакль пiшов-поїхав як по маслу. Актори блискавично перебудовувалися на ходу, всюди потiм те, що мали говорити ми, говорив хтось iз персонажiв. Глядачi нiчого навiть не помiтили. Наче Гоголь написав "Ревiзора" без Бобчинського i Добчинського. Спектакль пройшов з шаленим успiхом. Аплодували так, як нiколи не аплодували нiяким справжнiм приїжджим артистам… I виконавець ролi Хлестакова Коля Кагарлицький, тихий, затрушений Коля Кагарлицький, якого навiть не всi сусiди на кутку знали, — в один цей вечiр прославився на все село. Прославився так, що ще трохи, i його iм'ям назвали б одну з сiльських вулиць. I тодi раптом ми зрозумiли, що для того, щоб домогтися успiху, треба передусiм довго-довго i наполегливо трудитись (як трудився Коля Кагарлицький). Ця стара i така вiдома iстина, яку повторювали, вбивали, втокмачували протягом усього нашого життя нам у голови i батьки, i вчителi, i дитячi письменники i про яку завжди так легковажно думалося: "А, то для дурнiв, для неспособнихi" — ця стара iстина раптом дiйшла до нас. Дiйшла до самого дна душi. Дiйшла так, як доходили правила з арифметики: раз — i все ясно. Довго з сумом будемо думати ми про жорстоку невблаганнiсть цiєї iстини.

* * *

Але все це — завтра. Завтра!..

А сьогоднi ми ще нiчого не знаємо… Ми лежимо голiчерева у травi i тихо стогнемо…

Покотилася в небi зiрка.

Затьохкав у кущах безжурний закоханий соловейко. Неподалiк у свинарнику щасливо рохкає спросоння чиясь вразлива свиня, згадуючи щось своє приємно-свиняче.

Десь далеко-далеко, аж у Дiдiвщинi, валують собаки.

Пахне молодою свiжою зеленню, медвяним цвiтом i коровами.

Прекрасне i неповторне земне життя буяє, несучись у зоряному просторi безмежжя…

Раптом Ява пiдхоплюється, сiдає, обхоплює зiгнутi ноiи руками i тикається пiдборiддям у колiна. В очах його стрибають бiсики.

— Артистiв з нас не вийшло — це точно! — рiшуче говорить Ява. — Я тепер сам нiзащо не хочу бути артистом. Хай менi платять у день сто карбованцiв — не хочу. Менi така нервова робота не пiдходить… Провалюватись… переживати… Це менi дуже вредно для здоров'я. Знаєш, у мене iдея, Павло…

"Павло?"

Я вирячився на нього.

Нiколи вiн не називає мене Павлом. Щось у лiсi здохло, — дуже вже, мабуть, серйозна iдея, раз вiн так офiцiйно мене називає.

— Денисович… якщо вже так, — пiдказую я.

— Можна й Денисович… — сказав вiн, навiть не усмiхнувшись. — Так-от, Павло Денисович, минулого лiта у нас з вами, по-моєму, було чимало пригод. Так? Так… Якби цi пригоди були не з вами, а з кимось iншим i цей хтось iнший розказав би i'х вам — було б цiкаво? Так? Так от у мене iдея: ми сiдаємо i пишемо книгу про нашi пригоди… Напишемо книгу, заробимо торбу грошей i поїдемо у кругосвiтню подорож. На матерiалi тої подорожi знову напишемо книгу, знову долучимо торбу грошей i знову гайнемо у якiсь мандри. I закрутиться машинка… I ми станемо письменниками… А що — погано? Письменники… Ми з тобою… Стоїмо i пишемо автографи… Карафольцi, Колi Кагарлицькому, Гребенючцi… Га? Здорово! Як ми ранiше не додумались? Письменники… Це, брат, не те, що артисти… Артистiв тисячi, а письменникiв — одиницi. От скiльки ти письменникiв знаєш? Ну, Пушкiн… Ну, Шевченко… Ну, Глiбов, Квiтка-Основ'яненко, Котляревський… Ну, Толстой… Ну, Чехов… Це — класики… А з сучасних? Ну, Гайдар… Ну, Чуковський… Михалков… Ну, Забiла, Бичко, Кава… Ну, Комар… I — все! Письменники — це брат, такi люди, що… А у дитинствi, мiж iншим, були звичайнiсiнькi собi пацани, вродi нас…