Пройшли за флiгель i стежечкою, що гадючилася серед чiпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Рiздва Богородицi. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. I що це за властивiсть така у темряви — кожен кущик вона населяє жахними химерними створiннями, що ворушаться там, ладнi от-от кинутися на вас. Навiть мiсця, вдень веселi й свiтлi, здаються вночi страшними й зловiсними. А що вже казати про кладовища, церкви, пiдземелля — куди й удень не дуже весело заходить.
Раптом, наче сповiщаючи комусь про паш прихiд, бемкнув з неба дзвiн. Раз… Другий… Третiй… Ми спинилися, оглядаючись у страшну темiнь. Дзвiн глухо забивав у серце крижанi цвяхи — бемм!.. бемм!.. бемм!..
— Го… годинник на лаврi… дванадцяту б'є! — пошепки догадався Ява.
Ми пiшли далi. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихiше, майже безгучно — наче хотiли, щоб дочув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спинi i потилицi було якось лоскотно, мов чиїсь руки простягалися з темряви i торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити зеленi очi.
Коли ми вже були майже бiля брами, у кущах щось враз зашурхотiло, метнулось, зойкнуло. Ми присiли, зiщулилися, втягнули голови в плечi. I я так сiиснув пiстолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механiзм у тому стартовому розрахований на спортсменiв i такий тугий, а то я точно бабахнув би з переляку у себе в кишенi. Пропали б тодi мої хорошi шевйотовi штани.
Минула хвилина. Нiхто не нападав. "Це, певно, хтось iз Будчиних друзiв", — вирiшили ми, повитягали голови з плечей i розправили плечi.
"Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, — подумав я, — треба йти, карбуючи крок, i смiятися…" Але ноги не послухали мене i по пласких каменях склепистого пiдворiття "Дзвiницi на Дальнiх печерах" пiшли знов-таки по-котячому тихо i безгучно. А смiх так глибоко застряв у мене всерединi, що я сам навiть його не почув. Зате я почув iнше. З-за надгробка на могилi генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос:
— Та перестань… Раз уже так — заведем i все… Нiхто вже не прийде… Не змогли просто вийти з дому i все. Точно…
Голос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин.
— Ви помиляєтесь! Ми прийшли! — несподiвано голосно i рiзко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.
— Га?! — нiби перелякано гакнули за надгробком. I на тлi неба над кам'яною брилою з'явилося три голови.
— А… це вже ви, — почувся голос Будки, в якому звучало (як менi здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення — наче вiн чекав когось iншого.
Вони вийшли з за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помiтили ще у кодлi (вiн був найменший), i високий худорлявий хлопчина… у чорнiй масцi — мабуть, "чувак". Я мимохiть здригнувся — що не кажiть, а чорна маска уночi, та ще й у такому мiсцi, справляє нехороше враження. Як бачите, менi доводилось здригатися майже щохвилини. "Якщо далi так пiде, то я скоро буду безперестанку тiпатися, як у лихоманцi. Треба взяти себе в руки", — подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко — якось не давався я собi в руки.
— Лiхтарики у вас є? — спитав Будка.
— Нема, — озвався я.
— Це погано, — сказав Будка.
Звичайно, погано, ми и самi знали. Але в нас справдi не було лiхтарикiв. Як на зло той "динамiчеський", що я колись подарував Явi, зiпсувався, а "батареєчного" ми якось по дуростi не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такi нiчнi пригоди!) i в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сiрникiв. Але хiба порiвняєш сiрники з лiхтариком!
— Ну, гаразд, у нас є, якось обiйдемося, — менi здалося, що Будка був навiть радий, що у нас нема лiхтарикiв.
— Ходiмо! — не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обiйшли фортечний мур. Попiд самим муром збiгали вниз дерев'янi вузенькi сходи з поруччям. Над сходами нависли вiти дерев, темно було, хоч в око стрель, i здавалося, що ми спускаємось у самiсiньке пекло.
Признаюсь одверто, менi було дуже страшно i дуже хотiлося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пiстолет, i якщо вони щось, то я… Але як це сказати, я не знав.
Будка i "чувак" освiтлювали дорогу кишеньковими лiхтариками, але вiд цих двох тремтливих плямок свiтла, що стрибали по схiдцях, було, по-моєму, ще страшнiше. Зiйшовши вниз, ми знову почали чогось пiднiматися вгору (i знов-таки вздовж лаврського муру). Пiднявшись трохи, звернули праворуч i пiшли По асфальтовiй дорiжцi, що в'юнилася мiж густих дерев. Iшли мовчки. Нарештi я наважився i пошепки спитав у Будки, який iшов поряд зi мною:
— А чого цей… у масцi?
— Для конспiрацiї, — таємниче прошепотiв Будка — Я ж вам казав — його мiлiцiя шукає…
"Тю, — подумав я, — по-моєму, у нашi днi чорна маска не тiльки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе мiлiцiонер не помiтив, а якщо ти у чорнiй масцi, то мiлiцiонер тебе, нiтрохи не вагаючись, одразу — цоп! — i в район".
I раптом менi стрельнуло, що саме зараз можна сказати.
— Нiчого, — кажу, — мiлiцiя нам до лампи! У нас койшо є! От присвiти.
Будка спрямував свiтло лiхтарика на мою кишеню, i я наполовину висунув з кишенi стартовий.
— Що?!
— Та, — спокiйно кажу я, — мiй же дядько… — я вже мало не прохопився: "в мiлiцiї робить…", але вчасно змикитив, що тiльки що ж було "мiлiцiя до лампи", — мiй же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова… Якраз на случай мiлiцiї…
— А… а це… це добре… це харашо… — пропапляв Будка (вiн цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене — вiн стояв зовсiм близько, i при свiтлi лiхтарика я добре бачив його погляд. I розумiв. Той погляд означав: "А як же наша умова нащот брехнi i нащот шалабанiв?" Я заспокiйливо кивнув йому. Це мало означати: "Не бiйся, все гаразд; якщо вороговi кажуть неправду, це нiяка не брехня, а тактика…"
"Чувак" i той малий iшли попереду, нашої розмови не чули i нiчого не зрозумiли. I коли ми рушили далi, Будка нiби ненароком одiрвався од нас i наблизився до "чувака".
— Що там таке? — тихо спитав "чувак".
— У них "пушка", — зовсiм тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такi вуха…
— Справжня? — стурбовано прошепотiв "чувак".