— А де Самат?
— Дома, захворів він,— відповів хлопчик.
— Захворів?
— Та ні, він не захворів! — впевнено пояснила дівчинка.— Мама не пускає його сюди!
— Чому?
— Не знаю. Каже, не можна.
Я похмурнів: от і кінець всьому.
— На віднеси,— подав був я хлопчикові згорток, та одразу ж роздумав.— Або ні, не треба.— Взяв назад, понуро пішов до машини.
— А чому дядя не катає нас? — спитав хлопчик у сестри.
— Він хворий,— похмуро відповіла вона.
Так, угадала дівчинка. Гірше за всяку хворобу скрутило мене. Всю дорогу роздумував я, як могло статися, що Асель так озлобилася па мене. Невже в ній не лишилося ані краплини бо-
дай жалості, хоч би який був я поганий. Ні, не вірилося мені... Не схоже це на Асель, тут щось інше. А що? Звідки мені знати... Я старався переконати себе, що син і справді трохи захворів. Чому я не повинен вірити хлопчикові? Я так переконав себе в цьому, що мені почало ввижатися, як кидається син в гарячці, як він марить... А що як треба допомогти чим-небудь, ліки якісь дістати чи повезти до лікарні? Люди я" живуть на перевалі, а не на міському проспекті! Просто змучився, аж змарнів. Поспішав назад, не уявляв собі, що можу зробити, як повестись, знав лише одно: швидше побачити сина, швидше... Я вірив, що зустріну його, серце мені підказувало. І як на зло, скінчилося пальне в баку, довелося зупинитись біля бензоколонки на перевалочній базі...
* * *
Мій попутник Ільяс замовк. Потираючи долонею розгарячене лице, ТЯЛЇКО зітхнув, підняв вікно і знову, який уже раз, закурив.
Було вже далеко по півночі. Крім нас, у поїзді, мабуть, всі спали. Колеса вистукували на рейках свою пескінченну дорожню пісню. За вікнами бігла ясніюча літня ніч, мелькали вогники полустанків. Паровоз гучно гудів на бігу.
— Отут ви, агаю, підійшли до мене, і я відмовив вам. Тепер зрозуміло чому? — задумливо посміхнувся мій сусід.— Ви залишилися біля бензоколонки, потім обігнали мене на "Победе". Це я помітив... Еге ж, їхав, хвилювався страшенпо. Передчуття не обмануло мене. Самат чекав біля дороги. Углядівши машину, побіг напереріз:
— Дядю! Дядю шофер!
Здоровий мій хлопчик! Ох, як я зрадів, в обійми не вмістити мого щастя!
Я зупинився, вискочив з кабіни, побіг назустріч синові.
— Ти що, хворів?
— Ні, мама не пускала. Вона каже, щоб я не катався на твоїй машині. А я плакав,— пожалівся Самат.
— Ну, а як же ти прийшов зараз?
— А тато сказав, що коли хочеться людині катати дітей, то нехай катає.
— Он як?
— А я сказав, що буду шофером...
— Та ти й будеш, ще яким! А знаєш, що я привіз тобі? — Я дістав іграшкову машину.— Дивися, заводний грузовик, саме що найбільш підхоже для маленьких шоферів!
Хлопчик почав усміхатись, аж засяяв.
— Я завжди-завжди їздитиму з тобою, дядю, еге ж? — глянув він на мене з проханням в очах.
— Звичайно, завжди! — запевнив я його.— А хочеш, поїдемо зі мною на Перше травня до міста, машину прикрасимо прапорцями, а потім я тебе привезу.
Важко зараз пояснити, чому я це сказав, яке мав право і, головне, чому я сам раптом повірив у це. Мало того, я пішов далі.
— А коли сподобається, залишишся у мене назовсім! — цілком серйозно запропонував я синові.— Ми жити будемо в кабіні, я тебе скрізь возитиму з собою і нікуди не відпущу, не розстануся з тобою. Хочеш?
— Хочу! — одразу погодився Самат.— Ми житимемо в машині! їдьмо, дядю, їдьмо зараз!..
Буває, що й дорослий наче дитиною стає. Ми сіли в кабіну. Я невпевнено ввімкнув запалювання, натиснув на стартер. А Самат радий, смикає мене, лащиться, підстрибує на сидінні. Машина рушила. Самат зрадів ще більше, сміється, каже мені щось, показує на руль, на кнопки приладної дошки. І я разом з ним звеселився. Та опам'ятався, в жар кинуло. Що я роблю?! Загальмував, однак Самат не дав мені зупинитись.
— Швидше, дядю, швидше поїхали! — просив він. Як мені було відмовити дитячим щасливим очам? Я наддав газу. Тільки розігналися, як попереду показався грейдер, що підновляв шосе. Грейдер розвернувся, пішов назустріч, а за ним в кінці загону стояв Байтемір. Він перелопачував грабаркою гудрон на розвороті. Я розгубився. Хотів зупинитись, та було вже пізно: далеко завіз хлопчака. Я пригнувся нижче і шалено газонув. Байтемір нічого не помітив. Він працював, не підводячи голови: хіба мало машин проходить кожної хвилини. Але Самат побачив його:
— А он тато! Дядю, давай візьмемо і тата, га? Зупини, я покличу тата!
Я мовчав. Зупинитися тепер ніяк не можна було, що я скажу? Самат раптом оглянувся назад, перелякався, закричав, заплакав:
— Я хочу до тата! Зупини, я хочу до тата! Зупини, не хочу! Ма-мо!..
Я загальмував, заводячи машину за скелю на завороті. Кинувся заспокоювати сина:
— Не плач, Самате, ну, не треба! Я зараз відвезу тебе назад. Тільки не плач!
Але переляканий хлопчик нічого не хотів знати.
— Ні, не хочу! Я до тата! Відчини! От, бачте, яка оказія трапилася.
— Та ти не плач! — благав я.— Зараз відчиню, тільки заспокойся! Я сам поведу тебе до тата. Ну, виходь, підемо!
Самат сплигнув на землю і з плачем побіг назад. Я затримав його:
— Стій! Витри сльози. Не треба плакати. Я прошу тебе, синку мій рідний, не плач! А машину свою, що ж ти, га? Дивись! — Я схопив іграшку, тремтячими руками завів її.— Дивися, як вона побіжить до тебе, лови! — Машина покотилася по дорозі, наткнулась на камінь, перекинулася і шкереберть полетіла в кювет.
— Не хочу! — ще дужче зайшовся плачем Самат і побіг від мене неоглядки.
Гарячий клубок підступив до горла. Я кинувся наздоганяти сина:
— Стій, та ти не плач, Самате! Стривай, я твій... я твій... Ти Знаєш!..— але язик не повернувся сказати.
Самат тікав від мене не оглядаючись, зник за заворотом. Я добіг до скелі, зупинився, дивлячись услід синові.
Я бачив, як Самат підбіг до Байтеміра, який працював на дорозі, і кинувся до нього. Байтемір присів, обняв його, пригорнув до себе. Хлопчик теж обійняв його за шию, боязко поглядаючи в мій бік.
Потім Байтемір взяв його за руку, перекинув грабарку через плече, і вони пішли дорогою — великий і маленький чоловіки.
Я довго стояв, притулившись до скелі, потім повернув назад. Зупинився біля іграшкової машинки. Вона лежала в кюветі колесами догори. Сльози потекли у мене по обличчю. "Ну, от і все!" — сказав я своїй великій машині, гладячи її по капоту. Мене обдало тепло мотора. Щось рідне було тепер навіть в машині, свідку мого останнього побачення з сином...