— А де ж Алібек? — поцікавився я.
— Як-то де? На розвантажній станції, весь народ там. Ешелони, кажуть, уже прибули.
Я туди. Думаю собі, треба довідатися про все як слід. Приїжджаю. Розвантажна наша розташована в ущелині, біля виходу до озера. Це кінцева станція залізниці. Навколо неспокійна, хистка напівтемрява. Час від часу налітає з ущелини рвучкий вітер, розгойдує на стовпах ліхтарі, жене по шпалах поземок. Снують паровози, сортуючи вагони. На крайній колії кран мотає стрілою, вивантажує з платформ ящики, обковані жерстю й дротом,— транзитний вантаж у Сіньцзян, на машинобудівний завод. Будівництво було там велике, ми вже возили туди дещо з обладнання.
Машин зібралося багато, але жодної ще пе вантажили. Начебто ждали чогось. Сидять по кабінах, на підніжках, дехто притулився до ящиків, ховаючись од вітру. На привітання моє ніхто толком не відповів. Мовчать, попихкують цигарками. Осторонь стояв Алібек. Я до нього.
— Що у вас тут? Телеграму одержали?
— Еге ж. Хочуть достроково пустити завод.
— Ну й що?
— 3а нами діло... Ти дивись, скільки навалили вантажу вздовж колій, і ще буде. Коли впораємося? А люди чекають, надіються на нас!.. їм кожен день дорогий!..
— А ти чого це на мене? Я тут при чому?
— Що значить при чому? Ти що, з другої держави хіба? Чи не розумієш, яке діло в паших руках?
— Здурів ти, їй-богу! — сказав я здивовано і відступив убік. В цей час підійшов Аманжолов, начальник автобази, мовчки
прикурив у одного з шоферів, прикрившись полою. Оглянув усіх нас.
— Отак, товариші,— промовив він,— подзвоню в міністерство, може, надішлють підмогу. Та розраховувати на це не треба. Як нам бути, поки що й сам не знаю...
— Та звісно, тут не так просто щось виміркувати, товаришу Аманжолов! — озвався чийсь голос.— Вантаж габаритний. Більше двох-трьох місць в кузов не влізе. Якщо навіть організувати цілодобове перевезення, вистачить, дай боже, до весни.
— В тім-то й річ,— відповів Аманжолов.— А зробити треба. Ну, поки що йдіть додому, подумати всім!
Він сів у газик, поїхав. Наші ніхто не рушив з місця. В кутку, в темряві, хтось пробасив, ні до кого не звертаючись:
— Чорта з два! З однієї овчини двох кожухів не покроїш! Раніше треба було думати! — підвівся, пригасив недокурок і пішов до машини.
Його підтримав другий. У нас, каже, завжди так: як підіпре під самісіньку зав'язку, так і гайда — виручайте, братці шофери! На нього накинулися:
— Це братерська справа, а ти, Ісмаїле, мелеш, мов та баба на базарі!
Я не втручався в спірку. Але раптом згадав, як буксирував машину на перевалі, і запалився, як завжди.
— Та чого тут думати! — вихопився я на середину.— Причепи треба брати до машин!
Ніхто не ворухнувся. Дехто навіть не глянув на мене. Отаке міг ляпнути тільки неприторенний дурень. Джантай стиха присвиснув:
— Бачили! — Я його по голосу пізнав.
Стою, озираючись туди й сюди, хочу розказати, яка оказія була у мене. Та якийсь здоровенний хлоп'яга зліз 3 ящика, передав рукавиці сусідові, підійшов до мене і, схопивши за комір, притягнув носом до носа:
— Ану, дихни!
— Ху-у! — дихнув я йому в лице.
— Тверезий! — здивувався здоровило, попу екаючи комір.
— Значить, дурень! — підказав його друзяка, і обидва пішли до своїх машин, поїхали. Інші теж мовчки підвелися, збираючись іти. Таким посміховиськом я ніколи не був! Аяс шапка почервоніла на мені від ганьби.
— Стривайте, куди ж ви! — заметушився я поміж шоферами.— Я ж серйозно кажу. Причепи можна брати...
Один із старих шоферів, аксакалів, підійшов до мене трохи сердитий:
— Коли я почав тут шоферити, ти ще, хлопче, без штанів бігав. Тянь-Шань — не танцювальний майданчик. Жаль мені тебе, не сміши народ...
Люди, посміюючись, почали розходитись до машин. Тоді я крикнув на всю станцію:
— Баби ви, а не шофери! Даремно я це зробив, на свою голову.
Всі на мить зупинилися, потім разом кинулись на мене.
— Ти що! Чужим життям погратися захотів?
— Новатор! Премію заробляє! — підхопив Джантай. Голоси змішалися, мене притиснули до ящиків. Думав, змолотять кулаками, підхопив з землі дошку.
— Ану, розступися! — свиснув хтось і розштовхав усіх. Це був Алібек.— Тихше! — гаркнув він.—А ти, Ільясе, кажи толком! Швидше кажи!
— Та що казати! — відповів я, переводячи дух.— Ґудзики жі пообривали. На перевалі я тягнув машину до дорожньої ділянки. На буксирі, з вантажем. От і все.
Хлопці недовірливо примовкли.
— Ну, і витяг? — з сумнівом спитав хтось.
— Витяг. Через весь Долон, до садиби.
— Нічого собі! — здивувався хтось.
— Бреше! — відказав другий.
— Брешуть собаки. Джантай сам бачив. Ей, Джантаю, де ти? Скажи! Пам'ятаєш, як зустрілися...
Але Джантай не озивався. Мов крізь землю провалився. Однак тоді не до нього було. Почалися суперечки, дехто вже став на мій бік. Та якийсь маловір одразу переконав їх, що сказане мною — вигадка.
— Чого патякати по-пустому! — сердито промовив він. — Хтось там щось зробив один раз, мало що буває. Ми не діти. На нашій трасі водити причепи заборонено. І ніхто цього не дозволить. Спробуй-но скалш іиясенерові по безпеці, він тобі таку дулю піднесе, що носом закрутиш. Під суд пе піде через вас... От і вся розмова.
— Та годі тобі! — заступився був другий.— Що значить не дозволить! Он Іван Степанович в тридцятому на полуторці перший відкрив перевал. А ніхто йому не дозволяв. Сам пішов. Ось він, живий ще...
— Еге ж, було,— підтвердив Іван Степанович.—Але,—каже,— у мене є сумнів; тут і влітку ніхто не ходив з причепами, а зараз зима...
Алібек весь час мовчав і враз заговорив:
— Годі сперечатися. Діло хоч і небувале, а подумати треба. Тільки не так, як ти, Ільясе: тяп-ляп, давай причепи — і гайда. Підготуватися треба, продумати все як слід, порадитись, провести випробування. Самими словами нічого не доведеш.
— Доведу! — відповів я.— Поки ви будете думати-гадати, я доведу! Тоді переконаєтеся!
У кояшої людини своя вдача. Треба нею, звичайно, керувати, та не завясди це вдається. Я сидів за рулем і не відчував ні машини, ні дороги. У мені кипіли біль, образа, гіркота й роздратування. Чим далі, тим більше розпалялося обралгене самолюбство. Ні, я вам доведу! Доведу, як не вірити людині, доведу, як сміятися з неї, доведу, як обереленичати, оглядатись!.. Алібек теж хороший: подумати треба, підготуватися, випробувати! Він розумний, обачливий! А мені чхати на це. Запросто зроблю та й утру всім носа!