Нарис із 1340—1349 рр.
I
Темінь залягла вже була вулиці Львова, як до одної з брам міста застукав комонник. Вийшов воротар і, тільки побачив подорожнього, не гаючись відчинив ворота та велів Спустити зводний міст.
— А, вітай, Петре! — звітав він подорожнього, видно, добрий знайомий був його.— Які новини привозиш нам із Володимира? Як там княжі йменини перейшли — десь дуже гучні були?
— А були гучні, як ніколи! Повно було тих "гостей" із-над Вісли — був навіть їхній біскуп. Пили на княже здоровля, величали його та бажали йому многих літ.
— Ну, їм так і слід. Князь справді для них батько, а зате для нас то гірш вітчима.
— Та вже скінчилося...— казав подорожній поволі, з притиском.— Скінчилося вже!
— Скінчилося? Як це? — здивувався воротар.
— А так, що князя Юрія немає вже в живих. І я саме їду з грамотою до тисяцького Дмитра, щоб узяв у свої руки владу та скликав раду бояр, що діяти.
— Князь Юрій не жиє?! Як це сталося так нагло та ще й під самі йменини?! Здоровісінький виїхав відсіля,— дивувався воротар.
— Так воно в житті буває! Боярський мід князеві пошкодив. Розумієш?! Боярський мід! — відповів комонник.
— Боярський мід? Не розумію! — здивувався воротар.
— Боже мій, який ти недогада, Семене! — скрикнув подорожній.— Видно, цей сніг, що присипав твоє волосся, не допускає вже в твою маківку світла. Бояри в час пиру почастували князя таким медом, що він від його й заснув навіки. Чи ж ти не сподівався цього, чи жаль тобі князя?
— І сподівався, казати правду, і не жаль мені князя. Та й кому його жаль, хіба оцим зайдам-голодранцям.
— О, їм його жаль, бо і їм немає що тут тепер діяти. У Володимирі ні один не втік. Усі помандрували за своїм князем. І так скрізь буде.
— А буде, буде! — притакнув воротар.— Таж оповідь же старому, як це склалося. Я, бачиш, хоч старий, та цікавий на такі вісті.
— Не "хоч старий", а тому, що старий! — засміявся комонник.— Та мені сьогодні ніколи, а то ще прийдеться будити тисяцького зі сну. Прощавай, завтра довідаєшся більше. На сьогодні хай буде з тебе доволі самої вістки.
— Бувай здоров! — сказав воротар, замикаючи ворота.
А комонник поїхав чвалом вулицями в напрямі літнього замку й скоро опинився під його воротами та з усієї сили загримотів.
Ворота скоро відчинилися, й незабаром служба заповідала тисяцькому Дмитрові Детькові, що прибув із Володимира княжий тивун Петро Воєславич із важними грамотами від дворецького.
Тисяцький сидів саме враз зі своєю сім'єю при вечері. Невеличка була в його сім'я, бо тільки жінка Оришка та 16-літня донечка Ганка. Тисяцький Дмитро Детько був ставної та кріпкої будови, рішучий з виду, та зовсім не гордий.
Коли тивун увійшов і вклонився тисяцькому, його жінці й дочці, він попросив його сідати до столу.
— Ти з дороги змучений,— говорив тисяцький,— та, певно, й зголоднів — покріпишся.
Тисячиха й метнулася зараз запоряджати, щоб дали вечерю для гостя.
Тивун подав тисяцькому грамоти, що їх привіз.
Тисяцький забрався до читання грамот, а тивун тим часом заспокоював голод. Так і видно було, що таки добре зголоднів, бо їв та не переривав собі.
Ганка зараз і вийшла з кімнати, а тисячиха ще остала. Аж коли гість з'їв, а тисяцький скінчив читати, вийшла й вона..
Тисяцький із тивуном остали самі.
— Скінчилося! — сказав тисяцький до тивуна, коли відложив письмо.
— Так, скінчилося! — притакнув тивун.
— Оповідай же, як це було? — питав тисяцький.
І тивун почав оповідати:
— Гучні були йменини. Володимирський замок був повний гостей. Князь сидів у престольній світлиці, окружений своїми земляками та гістьми з заходу. Між гістьми був і краківський біскуп. Приїхав, кажуть, старатися в князя о дозвіл на засновування нових кляшторів на землях Галицько-Волинського князівства для поширювання римської віри.
— Бодай так! Це для заселювання нашої землі своїми ксьондзами, щоб опісля легше її захопити! — замітив тисяцький.
— Князь мав навіть поробити біскупові важні обіцянки. Увесь час на пирі найбільш із ним говорив, голосно вихваляв римський обряд, а висміював наш обряд і наші звичаї. Аж володимирський єпископ прилюдно напімнув князя. Та князь ніщо собі не робив із його напімнень. Тоді боярин Левко Данилкович устав і попрохав дозволу говорити.
"Князю й господине! — говорив він.— Приймав ти сьогодні привіти від усяких чужинців, прийми ж їх і від нас, бояр, бо виглядатиме, що ти не наш князь, а їхній, що ти не князь, не отчич цеї землі, а гість у нас! На знак, що так воно не є, випий, князю отсю чашу меду, що її подаю тобі в імені всього боярства галицької й волинської землі".
Князь узяв із рук Данилковича чару й держав її, та вагувався, пити чи не пити.
"Ти сам, князю, не певний, чи ти наш князь, чи ні!" — сказав Левкович. А бояри враз закликали: "Пий, князю, коли ти наш!" А деякі грізно кричали: "Не наш він, ні, він князь отсих зайдів!"
Постава бояр була щораз грізніша. Князь поглянув по них і вже без вагання випив чару до дна. "Тепер я ваш князь?" спитав. "Тепер ти ні наш, ні їх! — закликав боярин Данилкович.— Тепер тобі час готовитися в дорогу на той світ!" Князь глянув остовпілим зором на Данилковича. "Що? — спитав.— Що ти, боярине, говориш?" — "А це, що твої, князю, години почислені! — закликав Данилкович грізно.— На дні цієї чари була твоя смерть!" — "Що, отрута? — закликав князь налякано.— Зрада! Зрада!" — "Не зрада, князю, а суд бояр! Зрадив ти нам і вірі нашій! Ти прийняв нашу віру, обіцявся боронити її й нас, бути заступником нашим, а ти боронив віри чужинців, їх попирав, а нас і нашу віру понижав і топтав на кожному ступні! І судом бояр присуджено тобі смерть, а я виконавець волі бояр!" — "Гей, хто вірний мені, покарати цих зрадників!" — закликав князь і став шукати зором, хто стане на його приказ. Та ні один боярський меч не станув по княжому боці! Тільки княжий прибічник Болеслав Мешкович добув меча, та в цій хвилі двох бояр пробило його мечами. Це був неначе знак боярам! Вони кинулися на зайдів і вибили всіх до ноги. Був би й сам біскуп не вийшов ціло, та його захоронив єпископ володимирський...
Тисяцький Дмитро похилив голову, а по хвилі сказав: