Вітя побачив батька, але все грав та й грав. Скрипка щодалі виразніше й сумніше промовляла. Мелодія плакала, жалілась, зливалась з акордами надвечірньої тиші та з пахощами акацій.
Він скінчив і держав у руках скрипку, поводячи пальцями по струнах. Замислився. Неначе забув він і за батька, що стояв коло нього, і за все, за все.
— Вітеку, от тобі мікстура. Тричі на день треба пити.
— Ага, тричі на день? Ну, давай... питиму.
Пан Вітольд налив, дав випити. Вітя випив і скривився, бо гірке було лікарство.
Батько взяв у нього ложку і повернувся, щоб іти, та спинився і хотів, видко, щось казати. Вітя стояв при вікні, спиною до батька.
— Послухай, Вітеку...— обережно вдався пан Вітольд до сина.
— А що, тату? — Вітя повернувся до нього.
— Тобі краще, легше тобі.стало?
— Полегшало, але, тату, не питай мене... Я хочу подумати. Я не хочу нічого казати. Я от — гратиму, гратиму... Мені так добре.
— Та я ж... —
— Ні, ні, таточку, ти не гнівайся, не ображайся, дорогий мій!
Вітя стояв близенько од батька.
— Навіщо отсі сльози на очах у тебе? Я згодом, згодом-усе тобі скажу. Я от тільки подумаю. Мені треба подумати... Якось будемо вже жити. Кажуть нам, що ми повинні жити! Ну, йди. Не треба так дивитись на мене, жалібно так!
Пан Вітольд знов пішов був, але обернувся і спитав:
— Ти й з лікарем не хочеш балакати. Він питає, чи можна йому ввійти?
Вітя подумав і поклав на столикові скрипку, що знов узяв був у руки.
— Попросіть його, нехай прийде.
Вітя сів край вікна на стільці і дожидав пана Маркевича. Той увійшов зажурений, непевними ступнями.
— Мені полегшало, пане Станіславе!
— Це дуже добре. Може б, ви пішли зо мною в ліс або ж до річки?
— Ні. Мені краще сидіти в хаті.
— Ну, то я побалакаю з вами й тут. Вітя перелякано повів на нього очима.
— Ви не дивіться так. Я розмовлятиму з вами не так, як лікар. Вітю, треба бути спокійним. Ви знаєте... Я казав вам, що і в мене болить душа: це правда.
— Я ж вам повірив?
— У вас болить душа за вашою сестрою. Ви повинні знати, що я вашу сестру...
Вітя здригнув.
— Я болію душею за Зосею, бо... я любив її. Ніхто з вас цього не знав. Вона стала моєю жінкою.
— Зося? В 17 років?
— Так, так! Будьте спокійним.
Пан Маркевич узяв Вітину руку в свою.
— Простіть мене: я її любив, дуже любив... Голос лікареві затремтів.
— І я не міг її вдержати. Вона казала мені, що ніколи не буде нічиєю рабинею, що хоче бути вільною. Ось через віщо вона не схотіла повінчатись зо мною і до самої смерті зосталась вільною.
Пан Станіслав випустив Вітину руку і стояв перед ним безсилий і такий безпорадний.
— А ви не знали, що вона піде на смерть?
Вітя питав задавленим голосом, що скидався на хрипіння.
— Я знав. Ми були з Зосею в одній організації та разом брали жеребок. Зосі випало, і вона поїхала до Варшави. Я благав, щоб дозволила зробити це замість себе мені, ноги їй цілував... Вітеку, Вітеку,— застогнав лікар. І чути було в тім стогоні, яка велика мука в нього на душі.
— Але Зося хотіла бути вільною і сказала, щоб я виступив з організації, якщо вона вмре.
Вітя мимоволі відступив від лікаря і з жахом, з одчаем дивився на нього.
— Вона казала, що тоді моя робота не буде чистою, бо я мститимусь за неї. І я поклявся. А тепер проклинаю себе самого! Коли б хто знав, як це важко, як дуже тяжко!
Лікар нервово перейшов у другий куток. У хаті потем* нішало, і в невиразнім освітленні темна, висока лікарева постать зливалась з сутінками і сіяла від себе сірий важкий настрій.
Вітя почував, яка гостра зненависть росте йому на серці, дужчає і приливає до горла, пече і давить разом.
— Пане Станіславе.
Вітя рішучою ходою наблизився до нього і пошепки сказав.
— Я за вас і за себе.
— Але ви не повинні.
— Через віщо?
— Треба шанувати нам пам'ять Зосі.
— Адже ж Стась помстився за Зосю і пішов на каторгу?! А я, мізерія нікчемна, сидю отут, нидію, міркую... Сором, сором!
— Ні, не сором. Жертва, Вітеку, повинна бути така чиста, як сонячний промінь.
Вітя замовк, сів на ліжко, поклав голову собі на коліна.
З садка лилося в хату тепле повітря, насичене гострими пахощами акацій. Ці пахощі ще більше дратували обом їм нерви, і обом не хотілося жити.
Довго отак сиділи вони. Згодом лікар підвівся і, прощаючись, промовив:
— Треба йти до пацієнтів, повертати людей до життя. Жити всім треба. Ми сироти, Вітеку, однаково нам тяжко на світі, але Зося казала, щоб я жив для неї, на спомин про неї. Треба жити, Вітеку мій, нічого не поробите! У вас єсть скрипка, єсть батько... а в мене от нема ні скрипки, ані батька... Нікого нема. Промайнула зірка та й зникла, згасла, зоставивши по собі ясний слід. Треба, Вітеку, жити. Бувайте...
Він пішов, і чути було, як пан Вітольд розмовляв з ним у аптеці.
А Вітя немов занімів: жах, та одчай, та несила жити міцно стиснула холодом йому душу. Було йому дуже важко
IV
Довго сеї ночі не лягав спати пан аптекар. У світлиці в Вітека ввесь час світилося, і сам він не виходив звідтіля. Пан Вітольд не раз підходив до дверей, тихенько прочиняв їх. Вітя сидів при столі і писав щось, інколи одхиляючись на стілець. Видко було, що він довго думає над тим, що пише.
Була вже перша година, коли пан Вітольд дуже неспокійний за сина, почав роздягатись. Він помолився, погасив світло і, важко зітхаючи, ліг у постіль. Він спав якраз під тією стінкою, за якою була Вітина світлиця. Крізь тонку стіну чути було мало не кожний рух. Аптекар затаїв дух і слухав. Предчуття якесь не давало йому спати. Чути було, як Вітя вставав од столу, ходив по хаті. Згодом він перехилився за вікно, мабуть, дивився, чи не світиться в батька. Пішов до дверей, вернувся, став край столу, шелестів папером і знов пішов до порога. Одчинив тихенько двері і не зачинив за собою. Наче підкрадаючись, пішов коридором і став коло батькових дверей.
Пан Вітольд хотів був озватись до нього, покликати, щоб увійшов сюди, але якийсь страх напав на нього і він притаївся, не ворушився.-Він пригадав, що Стась отак само блукав по хатах уночі, а ранком не знайшли його ніде, і він більше не вернувся додому. Від цієї думки ще більший жах узяв його.
Тим часом Вітя тихенько одчинив двері і ввійшов у аптеку. Ще страшніша думка промайнула в пана Вітольда. Він раптом схопився, накинув на себе халат і'босоніж побіг в аптеку. Він став на порозі.