— Та що ви кажете! — здивувався Громадянин. — Катрусю, люба!.. Вітаю тебе, дитя моє, вітаю! — Підійшов, поцілував Наречену в лоба. — А де ж?.. Ага, ось він! — Він суворо, та водночас і ніжно подивився на Жениха. — Нічого, нічого… хороший! Га? Арсене Назаровичу?.. Як вважаєш?
— Мені — тільки б не відставав від життя, — сказав Дід.
— Ні, хороший, хороший… Вітаю, хлопче, від душі вітаю! Ви, можна сказати, знайшли скарб.
— Е-е, що — скарб, Семене Кузьмовичу, — дорікнув Громадянинові Дід. — Що в наш час скарб?
— Я просто до слова, Арсене Назаровичу. Ні, хороший… А я-бо Катрусю ось із яких літ знаю, коли вона ще під стіл пішки ходила, хе-хе-хе… Ох, де мої сімнадцять літ!
— А ось цього я не люблю, Семене Кузьмовичу, — знову осадив його Дід. — Що це за зітхання?
— Я так, Арсене Назаровичу, до слова. Ні, хороший! Так, молоді люди… одну хвилиночку. — Семен Кузьмович вийшов із таємничим виглядом.
— Невиправна людина! — усміхнувся Батько Нареченої. — Зараз принесе якийсь подарунок, я вже його знаю.
— Коли я ще була маленька, — озвалась Наречена, — дядечко Семен водив мене в планетарій, показував на Місяць і казав: "Зважте, ви там будете". І плакав.
— Він у нас, як Ціолковський, — докинув Батько Нареченої. — Теж, до речі, все креслить щось. Запитаєш: "Навіщо ти винаходиш усе?" Він махне рукою й скаже: "Так… думки розпирають".
— Але здає останнім часом, здає, — зауважив Дід.
Увійшов Семен Кузьмович із телевізором у руках.
— Прошу прийняти від мене цей скромний подарунок, молоді люди.
— Що ви, дядечку Семене? — вигукнула Наречена.
— Що ви, Семене… е-е… Семене Кузьмовичу! — також вигукнув Жених.
— Прошу, прошу… І без церемоній — я цього не люблю. Бо ображуся. Беріть, мені важко тримати.
Жених узяв телевізор.
— Спасибі.
— На здоров'я. Мені він на старості літ…
Дід пригрозив Семену Кузьмовичу пальцем:
— Кузьмо-овичу!
— Мовчу. Ох, братці, вдарим хвацьку-у!..
Дід підхопив:
— Ох, на помин її душі!
Всі голосно засміялись.
Семен Кузьмович поглянув на годинника.
— Добре з вами, дорогі мої, та діло є діло: судимо одного пройдисвіта товариським судом. Уявляєте, викинув номер: образився, що його покритикували на житлоактиві за некультурну поведінку в ліфті, прийшов додому, увімкнув скрізь світло — вдень!.. Увімкнув праску, електроплитку й сидить.
— Ганьба! — суворо сказав Дід. — Виселити в необжиті райони.
— Мало того: він почав співати! Сусіди, звісно, обурились: попросили вгамуватись. І знаєте, що він відповів? "Я, — каже, — не знав, що в будинку така звукопроникливість".
— А ось це вже нахабство, — сказав Батько Нареченої. — Він не знав, що в будинку така звукопроникливість! Наївна дитина!
— В наш час багато на наїв працює, — сказав Незрозуміло хто. — У нас в інституті один хлопець теж… "Я, — каже, — не знаю, чому Ремарк — це погано…"
— Пробрати разок гарненько — довідається, — порадив Дід.
У двері постукали.
— Ввійдіть, — сказав Батько Нареченої.
Вбігла Сусідка, подруга Нареченої.
— Боже мій!.. Катря…
— Зіна!..
Вони обнялись.
— Катре!..
— Зіно!..
— Катько!..
— Зінко!..
Семен Кузьмович засміявся, махнув рукою й вийшов.
— Ну, тепер балачкам краю не буде, — вдавано розгнівався Дід і повернувся до Незрозуміло кого. — А ви що, теж пишете, хлопче?
— Так.
— Про що, коли не секрет?
— Річ називається "Три товариші" — на зло Ремарку. Діють троє друзів: Митько, Толик і Боб. Вони спершу помиляються, згодом знаходять себе. А потім я писатиму ще одну річ — на зло Хемінгуею.
— Схвалюю, — сказав Дід. — Благословляю, так би мовити. Нам треба розкладати, треба картати, треба перетрушувати!.. Я, наприклад, у своїй книзі "Руки вгору, вороги!" перетрушую все на світі. Треба, треба.
— Отже, молоді люди, — озвався Батько Нареченої, — ви житимете самостійно. Як ви собі це уявляєте? Я хочу спитати насамперед вас, хлопче.
Жених вийшов на середину кімнати й повів річ, помітно хвилюючись:
— Мені легко відповідати на це запитання, тому що я недавно відповідав на запитання анкети однієї молодіжної газети — "Ваша думка про сім'ю і шлюб". Я докладно спинився там на духовному обличчі сучасної молодої сім'ї, на її, так би мовити, ідейній заквасці. Я висловив там одну, на мій погляд, цікаву думку: сучасна молода сім'я не може існувати без взаєморозуміння і дружби.
— Так, — Батько Нареченої кивнув головою.
— Далі, я вказував, що не уявляю собі сучасної молодої сім'ї без взаємної поваги й довір'я.
— Правильно.
— Ось ці чотири компоненти, як три кити, складають, на мій погляд, основу основ сучасної молодої сім'ї.
— Так.
Жених увійшов у раж.
— Я глибоко переконаний, — казав він дзвінким голосом, — що коли навіть тільки один з цих чотирьох компонентів перестане відповідати нормам сучасного співжиття, молода сім'я розпадеться. Я також глибоко переконаний, що шлюборозлучний процес у нашому законодавстві дуже вже ускладнено. Я можу накликати на себе немилість ліваків, можу видатись надто тенденційним, та я казав і казатиму, що оголошувати в газетах про розірвання шлюбу — це… альковне блюзнірство!
Всі уважно слухають Жениха, що розходився.
— Ви юрист? — спитав Батько Нареченої.
— Я, так би мовити, антиюрист. — Жених усміхнувся зі свого дотепу. — Я філолог. Та діло тут, як ви самі розумієте, не в професії. Мене глибоко хвилює людський аспект цього питання. Справді, ви прийшли з роботи, скупались у ванні, повечеряли й лягаєте на диван. У вас чудовий настрій. Ви берете газету й починаєте її проглядати. Все добре. Й раптом: "Марія Іванівна Загогулькіна…"
Всі голосно засміялись.
— "…порушує справу про розірвання шлюбу з Загогулькіним".
Усі знову голосно засміялися.
— Смішно? — запитав Жених. — Ні, сумно!!! Ти лежиш, тобі тепло, в тебе чудовий настрій, а десь плаче на попіл сімейного щастя ця сама Загогулькіна Марія Іванівна…
Ніхто не сміється.
— Десь пропадає хороша людина Загогулькін. Пропадає тільки тому, що вчасно не додивились, не потурбувались! — В очах Жениха гарячі вогники справедливого гніву. — Як же ти можеш лежати на дивані, як ти можеш добре почуватися, коли десь сталася драма! Ні, встань, знайди цього самого Загогулькіна, побалакай із ним, довідайся, в чому річ, а потім уже лягай. А до цього не смій лежати!!! Я закінчив.