Жорж Сіменон
ТЮРМА
Роман
Переклад з французької
Переклав І. Гречанівський
Розділ І
Скільки потрібно місяців, років, щоб дитина стала юнаком, а юнак — мужчиною? І коли можна напевно знати, що це сталося?
Цю мить не відзначають урочистим актом вручення нагород або дипломів, як у школах.
Алену Пуато, що дійшов тридцяти двох років, потрібні були кілька годин, може, навіть хвилин, щоб змужніти або, в усякому разі, перестати бути тим, ким був досі.
18 жовтня в Парижі шуміла така злива, пориви вітру були такі дужі, що навіть не допомагали "двірники", а лиш погіршували видимість та затуманювали світло ліхтарів.
Пригнувшись до керма, Ален повільно вів машину бульваром Курсель. Праворуч тяглася чорна решітка парку Монсо. Потім звернув на вулицю Проні, щоб потрапити на вулицю Фортуні, де жив. Невелика вулиця, обабіч розкішні будівлі. Алену пощастило знайти місце для стоянки майже навпроти будинку. Захлопнувши дверці, він машинально підвів голову і глянув, чи горить світло на верхньому поверсі.
Кинути погляд угору перед тим як увійти стало для нього чимось на кшталт умовного рефлексу. А втім, зараз навряд чи міг би щось помітити. Тож метнувся в дощ, холодна вода хлюпала йому в обличчя, заливала одяг. Він штовхнув важкі двері з матовим склом за чавунною решіткою.
Мужчина, що стояв під дашком парадних дверей, ніби ховався там від дощу, увійшов слідом за ним.
— Мосьє Пуато?
Тьмяне освітлення, стіни з дерев'яними панелями.
— Так, це я, — здивувався Ален.
Мужчина, яких тисячі. Непримітна зовнішність. У темному плащі.
Він вийняв з кишені посвідчення з триколірною смугою.
— Інспектор Нобль з кримінальної поліції.
Ален глянув на нього уважніше, з цікавістю, але без будь-якого здивування. Він звик мати справу з різними людьми.
— Чи не міг би я на хвильку піднятися до вас?
— Ви давно чекаєте?
— Близько години.
— Чому ж не прийшли в редакцію?
Інспектор був молодий і більше соромливий, ніж збентежений. Тож посміхнувся, нічого не відповівши, й слідом за Аленом увійшов а просторий, оббитий всередині темно-червоним оксамитом ліфт.
Доки ліфт повільно повз угору, вони мовчки розглядали один одного в м'якому світлі кришталевого плафона. Ален Пуато двічі розкривав рота, щоб запитати, але так ні про що й не запитав, вважаючи за краще почекати, коли зайдуть до нього.
Ліфт зупинився на четвертому, останньому поверсі. Ален повернув ключ у замку, штовхнув двері й здивувався, що в квартирі темно.
— Дружина ще не повернулася, — зауважив він, простягнувши руку до вимикача.
Краплі дощу стікали з плащів на блідо-голубий килим.
— Можете скинути пальто.
— Не варто.
Ален здивовано глянув на інспектора: його відвідувач, що чекав на нього під дощем цілу годину, вважав, що візит його буде таким короткочасним, що й не варто скидати плаща.
Ален розчинив двостулкові двері, намацав інший вимикач, і в просторій кімнаті, одна стіна якої була із скла, спалахнуло кілька лампочок.
— Дружині час би вже бути вдома.
Він глянув на наручний годинник, хоч насупроти висів старовинний годинник з мідним маятником, що гойдався, тихенько цокаючи.
Без чверті вісім.
— Ми збиралися повечеряти з друзями, а…
Він розмовляв сам із собою. Адже хотів роздягнутися, прийняти душ, зодягнути темніший костюм…
— Чи не хотіли б ви сісти, мосьє?
Він не був ні схвильований, ні заінтригований. Швидше дратувався несподіваною присутністю стороннього, — що заважав йому взятися до своїх справ. Дивувала й відсутність Жакліни.
— Ви маєте зброю, мосьє Пуато?
— Хочете сказати — пістолет?
— Саме так.
— Він у шухляді нічного столика.
— Не могли б ви мені його показати?
Інспектор говорив тихо, нерішуче. Ален попрямував до спальні: Той пішов за ним.
Кімнату було оббито жовтим шовком. Ліжко, вкрите шкурою дикої кішки. Білі лаковані меблі.
Ален висунув шухлядку й здивувався:
— Тут його нема…
І розглянувся довкола, ніби намагаючись пригадати, куди міг його покласти.
Дві горішні шухляди комода належали йому, нижні — Жакліні. А втім, Жакліною її ніхто не звав. Для нього, як і для всіх, вона була Мур-мур — ласкаве прозвисько, що його дав він їй багато років тому, бо вона дуже скидалася на кошеня.
Хусточки, сорочки, спідня білизна.
— Коли ви бачили його востаннє?
— Без сумніву, сьогодні вранці.
— Ви певні?
Ален глянув інспекторові прямо в очі й нахмурив брови.
— Послухайте-но, Протягом всіх п'яти років, що ми тут живемо, пістолет лежав у шухляді нічного столика… Щовечора, роздягаючись, я викладаю туди ключі, гаманець, портсигар, запальничку, чекову книжку й дрібні гроші… Я до того звик бачити пістолет на місці, що навіть уваги на нього не звертав…
— А відсутність його не здивувала б вас?
— Мабуть, ні, — сказав Ален, подумавши. — Кілька разів траплялося, що він забивався в самий куточок…
— Коли ви востаннє бачили дружину?
— З нею щось трапилось?
— Ви снідали разом?
— Ні, я був зайнятий версткою і на ходу з'їв кілька бутербродів.
— А вона не дзвонила вам часом протягом дня?
— Ні.
Ален змушений був подумати, бо Мур-мур часто дзвонила йому.
— А ви їй?
— Удень вона рідко буває вдома. Вона працює. Журналістка і… Але, даруйте, до чого всі ці запитання?
— Хай краще мій шеф скаже вам про це. Чи не будете ви такі ласкаві супроводити мене на набережну Орфевр?
— Ви впевнені, що з моєю дружиною…
— Її не вбито і не поранено.
Так само чемно й несміливо поліцейський попрямував до дверей. Ален, не роздумуючи, пішов за ним.
Вони не стали викликати загайний ліфт, а зійшли сходами, устеленими товстим плюшем. На кожній площадці вікно було прикрашене різноколірними вітражами, за модою, що панувала в 1900 році.
— Гадаю, ваша дружина теж має машину?
— Авжеж. Невеличке авто. Воно стоїть зараз біля будинку.
На порозі обидва стали, не наважуючись виходити під дощ.
— Як ви сюди дісталися?
— На метро.
— А що, коли я вас підвезу?
— Даруйте мені. Тут же ноги ніде простягнути.
Ален гнав за звичкою. В одному місці навіть вискочив на червоне світло.
— Пробачте…
— Нічого. Вуличний рух — не моя справа.
— Заїхати на подвір'я?
— Як хочете.
Інспектор висунувся з вікна й щось сказав двом вартовим.
— Моя дружина тут?
— Мабуть.