— Про війну не треба, Марку. Командувати на війні — про це знають тільки ті, хто там був. Там смерть зрівнює всіх: і командирів і підлеглих. А тут, ти ж сам хвалишся: сиди в кабінеті, морду надимай та видзвонюй по телефону.
І все тримається, як і за Сталіна, — на страхові й брехні, а не на знаннях і вмінні. На війні командирів відбирає сама смерть, вона вибирає найвищу мужність, найвищу гідність, найвище благородство. В звичайному житті прості люди добираються за здібностями, за вмінням, а керівники? Ну, ситуація, ну, випадок, ну, слухняність і запобігливість перед вищим начальством, але на цьому ж не може триматися велике справжнє життя. Ось чому серед наших керівників, скільки я їх бачив, так багато людей обмежених, затурканих, тупих, егоїстичних, а найстрашніше: вони абсолютно нічого не вміють робити і зовсім не переймаються цим. Як кажуть в народі: дурний та й не журиться! Не хотілося б мені бачити тебе, Марку, серед таких людей.
Він, мабуть, і не слухав мене зовсім, бо його запитання, що несподівано пролунало з темряви, було для мене, мов ляпас:
— Ти не віриш у кадрову політику нашої партії?
Кадрова політика? Про що це він? Отой маленький Сталін, в нечутних кавказьких чобітках, а за ним табунець соратників-прихвоснів, і всі теж маленькі, дрібненькі, хто хоч на вершок вищий за вождя, пригинається, вганяє голову в плечі — оце кадрова політика? Сталін вмер, тепер бігає поперед усіх наш дорогий Микита Сергійович, а за ним знов табунець і знов ті, хто вищий першого, готовий провалитися крізь землю. І це кадрова політика?
Злі карлики керують велетенською країною, ненавидять усіх, хто на них не схожий, впускають до своєї номенклатури тільки таких, як вони, — може, оце і є та кадрова політика?
Брат, мовби прочитавшії мої гнівливі думки, заявив:
— У нас на посадах завжди були кращі з кращих!
— Гай-гай! — гірко засміявся я. — Аби ж то кращі, Марку. Може, Климушняк кращий? А може. Сирота, який продав професора Черкаса, а заодно й твого брата?
— Сирота — відповідальний працівник обкому партії.
— Зайве свідчення того, що до посад ведуть тисячі доріг, і не завжди прямі й праведні ті дороги. Багато покручених, звивистих, або вже й не дороги, а нори, підземні лабіринти. Добереться отакий сирота до посади, а що він уміє, що знає? Мабуть, тільки й знає, що в нас праця — самовіддана, патріотизм — полум’яний, труднощі — тимчасові, схвалення — одностайні, єдність — монолітна, ентузіазм — всенародний, успіхи — небувалі, аплодисменти — бурхливі. Хто продав душу дияволові безликості, сам повинен стати безликістю і докладатиме всіх зусиль, щоб зробити безликим і весь народ. Сковорода казав: "Человек, мир сердечний погубивший, погубил свою главу и свой корень".
— Ти анархіст, як усі селяни, — зітхнув Марко.
— Ніби ти не селянин!
— Я скинув з себе цю зашкарублу оболонку! Інакше й мене б поглинула дрібнобуржуазна стихія!
— А яка стихія, цікаво, годує тебе хлібом?.. Втім, пробач: кожен годує себе сам.
— Отак воно краще, — похвалив мене Марко, — бо це ж, пробач мені, звичайнісінька демагогія.
— Демагогія йде завжди згори, а я живу внизу, на самих глибинах…
…І прірва в цілих тридцять років, і ніби один з нас так і зоставався сидіти на самому дні тої прірви, а інший підіймався, возносився над нею, щоб потім низринутися в глибини вже без надії, без сліду, без спомину.
Коли ж зламалася братова душа? Як я прогледів? В сорок шостому, коли Сталін почав зрікатися Перемоги, Маркові одинадцять, він ще дитина, але хто знає, що найперше вловлює дитяча душа — добро чи зло, благородство чи підступи, святощі чи сатанинство? В п’ятдесят шостому Хрущов став зрікатися Сталіна, Маркові двадцять один — небезпечний вік вибору, душа рветься на розпуття і не знає, куди кинутися, куди вдатися. Шістдесят п’ятий рік — Брежнєв відрікається від Хрущова, Маркові вже тридцять один, душа викристалізувалася, світ переверне — з дороги не зверне. Сімдесят шостий рік, Брежнєв, піштовхуваннй під лікоть Сусловим, зрікається самого Брежнєва, туман і пітьма наповзають навіть на ті нечисленні дні, що були в нашому житті, після бадьорих маршів починається безладне блукання, сліпе тицяння по кутках і тупиках, а пітьма стає суцільною, і боротися з нею несила, більшість скоряється й ламається, але Маркові сорок один, розквіт сил, хапати якомога більше і тримати, не випускаючи з рук, мерщій надягнути нову маску, не приміряючи, бо так званий розвинутий соціалізм — це суспільство суцільних масок і всезагального лицедійства, вимріяне царство свободи для званих і обраних, соціалізм для своїх. І ось вісімдесят шостий рік, Горбачов, сповідуючи успадкований від своїх "генеральних" попередників принцип: "Ти мене породив, я тебе і вб’ю", — вже не просто зрікається застою, волюнтаризму, культу, а рвучко й відважно розчиняє брами для свіжих вітрів і вільних душ, але всі вітри давно вже отруєні, а душі понищені, зламані, приспані, і в широкі брами великих сподівань вповзають міазми і потвори. Потвор народжує маячня, а в нас вийшло навпаки: вони плодилися посеред білого дня, в нас перед очима та ще й під наші захоплені вигуки й бурхливі овації. Орда принесла нам колись крик "Ура!", Візантія подарувала аплодисменти, і ми охоче прийняли ці підступні дари для скаламучення розуму і жили з ними цілу тисячу років.
Невже й брат мій — серед потвор? Він уцілів при всіх зреченнях і відступництвах, як Суслов у Кремлі, і хоч до Кремля не добрався, зате в Києві закорінився так міцно, що не здули його ніякі політичні бурі. Був на побігеньках у Підгорного, в Шелеста вигулькував з-за спини, до Щербицького перемандрував під пахву і гордо промовляв звідти: "Ми!.. Ми!.. Ми!.. Я не буду гарькати…"
Існувала досить зла легенда про те, як Марко перескочив з Нижньодніпровська до Києва. Зла і принизлива легенда, але я ніколи не питав Марка, не домагався коли й не спростування, то хоч простого пояснення.
Та подія пов’язувалася з іменем Кириченка. Кириченко тоді вже був у Москві, Хрущов забрав його з Києва і зробив другим секретарем ЦК, тобто повелителем всіх переляканих, запобігливих і догідливих. Було ще далеко до страшних Новочеркаський подій, коли Кириченко, який "залишився на господарстві" (Хрущов поплив на теплоході "Балтика" до Америки, щоб стукати по столу ботинком в ООН), віддав військам наказ розстріляти демонстрацію робітників, які протестували проти нелюдських умов життя, отож Кириченко ще не загримів з високих постів "на заслужений відпочинок", розкошував владою, купався в славі, коли з грюкотом і сиренним виттям котив у величезнім урядовім автомобілі, то здавалося, ніби своєю безмежно-широкою фізіономією заповнює все переднє скло, — вже й не відлякуюча маска східних деспотів, а щось ніби звіряча велич. А може, це отой пресловутий соціалізм з людським лицем? Того літа Кириченко ощасливив своїм "перебуванням" рідну Україну, відвідав красуню-Одесу, де колись здійснював керівництво, і на згадку про таку визначну подію посадив біля обкому партії каштанчик. На деревце одразу почепили пластинку з нержавіючої сталі з написом: "Это дерево посажено членом Политбюро…" Майже як у гоголівських Івана Івановича та Івана Никифоровича: "Сія диня з’їдена…" Але з насіння з’їдених гоголівськими героями динь виростали нові дині, а як росли дубки, каштанчики, берези, посаджені великим Мао, маршалом Тіто, Фіделем Кастро, нашим дорогим Микитою Сергійовичем, а також багатьма членами Політбюро? Гай-гай! Недосить видалося пронумерованих і прописаних людей — кортіло добратися ще й до кожної деревини!