Андрій Андрійович — це генерал Власов. Навряд, чи був він уже таким ідіотом, щоб у лютому сорок п’ятого не розуміти безнадійності свого становища. Хіба що, знаючи, хто насправді його "особистий" ад’ютант, до кінця грав роль перед Дремлюгою, а той далі грав роль перед власною дружиною (і перед фашистською воєнною цензурою), хоч обидва діяли за принципом шкільного вчителя арифметики: два пишемо, три запам’ятовуємо, — і, вже не маючи сумніву, що фашизм розгромлений навіки й безповоротно, все ж для власного збереження, підставляли в свої висловлювання на законне місце фашизму — більшовизм.
Я сидів над цими проклятими паперами до пізнього вечора. Віра принесла мені обід до канцелярії, співчутливо позітхала: "Невже все таке негайне?"
— Віро, — сказав я, — негайне — це не те слово. Взагалі сьогодні для мене вмерли всі слова, і я й сам ніби вмер у цій гидоті, що на столі переді мною.
— Таке й скажете! — знизала тендітними плічками Віра. — Ви всі сьогодні наче подуріли. Попов нагримав на мене безпричинно. Козурін сокорить біля цих поляків. Що воно в нас діється?
А хіба я знав, що воно діється? Дочитавши всі папери, я спустився вниз, звелів вартовому відімкнути кімнату, де сидів Дремлюга, ввійшов туди. Полковник сидів на кушетці (всі меблі —від колишніх хазяїв, і меблі вишукані навіть для підвальних кімнат) і читав (чи вдавав, що читає) працю Леніна "Розвиток капіталізму в Росії" німецькою мовою. Червоні палітурки, великими чорними літерами (латинськими): "Ленін", далі — німецька назва ленінської роботи. Винахід Козуріна. В бібліотеці колишнього господаря вілли були твори Маркса, Енгельса і Леніна, Козурін звелів розкласти їх у підвальних кімнатах — мовляв, хай читають зрадники, яких ми туди замкнемо. Ніхто, здається, належно не поцінував винаходу Козуріна, твори класиків лежали неторкані, а ось сьогодні, бач, було інакше. Не на того напали. Дремлюга сидів і читав Леніна.
— Як для сина купця першої гільдії, для вас тут багато цікавого, — сказав я.
Дремлюга мовчав так само, як у машині.
— Я б не радив вам грати а мовчанку, — майже співчутливо промовив я, — однаково ж нам тепер усе про вас відомо, і доведеться відповідати перед радянським народом, зрозумійте це.
Дремлюга затулявся від мене книжкою Леніна, не хотів говорити, зневажав і ненавидів.
Що ж. Я пішов звідти без жалю й розчарувань. Свій обов’язок я виконав чесно, далі хай усе буде так, як належиться.
В нашій "мисливській віллі" горіли вогні і музика грала, як у вірші Максима Рильського. Я застав там товариство розвеселене і безтурботне. В дубовому залі палав камін, шкірилися з стін ікласті вепрячі морди, клалися на все довкола різьблені тіні від оленячих рогів, пурхала, як метелик, невагома Віра, розносячи закуски, підлесливо горбатився перед Козуріним Коляда, розливаючи і підливаючи болотяно-темні коньяки, біля п’яного в дим Козуріна волохато громадився так само впитий Попов, їм товаришувала "польська пані" (тепер я вже знав, хто вона!), чоловік же її сидів за роялем, біля якого в натхненній позі, приваблива, як молода чортиця, виблискувала чорними очима їхня донечка Зося і голосом, сповненим вогненної жаги, виводила:
Она безгрешных сновидений
Тебе на ложе не пошлет…
Відкинуто маскування, гру в польське чи яке там іще походження, російська мова так само вишукана, як в отому "Покорнейше благодарю", показували нам, які ми мугирі, плювали в очі, а Козурін блаженствував, слухаючи Зосю, знай підносив бокал і пив на честь її матері, самознищувався, танув, перетворювався на ніщо перед цим молодим звабливим голосом, перед цими словами, що обіцяли так багато й беззастережно:
Не называй её небесной
И у земли не отнимай…
Козурін побачив мене, п’яно змахнув рукою.
— Капітане, сідай! Випий з нами, капітане!
Тоді пояснив своїй дамі (так ніби вона й сама не знала):
— Капітан Сміян, який привіз вас сюди, і добре зробив, що привіз! Капітан, давай вип’ємо!
Я випив бокал коньяку, щоб хоч трохи продезинфікуватися після тої гидоти, в якій бабрався цілий день.
— Слухай, Козурін, — нахилився я до вуха лейтенанта, — нам треба поговорити.
— Не Козурін, а товариш лейтенант! — п’яно проварнякав той.
— Ну, чорт з тобою, хай буде — товаришу лейтенант! Ти здатний мене слухати?
— Слу… слухати? Я завжди слухаю. Нік… нік-кому з вас і не снилося, як ум… міє слухати Козурін!..
— То знай же, — сказав я тихо, — знай, що отой бородатий — особистий ад’ютант генерала Власова, в підвалі з ним його дружина і її молодша сестра, а оце навпроти тебе — її старша сестра. Ти мене зрозумів, Козурін?
Я сподівався, що Козурін підстрибне, мов підкинутий пружиною, — де там! Він до того розпився і розманіжився від співу і споглядання повногрудої Зосі, що чи й почув сказане мною. Коли ж я спробував пробитися до його затуманеного мозку, він кволо відмахнувся:
— Не набридай, капітане! Завтра розберемося. Все завтра!.. Все…
Я плюнув і пішов звідти, супроводжуваний чарівливим дівочим голосом:
Пред троном красоты телесной
Святых молитв не зажигай…
Хіба мені треба більше за всіх!
Я ліг у себе в кімнаті, взяв книжку. Наживін. Історичний роман "Москва и Тверь". Ніколи не чув про такого письменника. А про що я чув? Книжки носив мені Гаврило Панасович, а його постачали російські емігранти, які їхали до нас звідусюди: з Німеччини, з Голландії і Бельгії, з Франції, навіть із Швейцарії. Ми не мали точної інструкції, як вестися з емігрантами, Козурін для профілактики перепихав їх на Гаврила Панасовича, а той, не маючи ніяких прав, виступав у ролі втішальника, терпляче вислуховував сповіді цих заблуканих душ, щось їм там говорив, не обіцяючи нічого певного, заронював у серця якісь надії, не відмовлявся від їхніх добровільних приношень, а приношеннями цими завжди були-книжки, безліч книжок, про існування яких ще вчора ми не мали ніякісінького уявлення. Книжки російських авторів, видані в Берліні, в Парижі, романи, повісті, оповідання, вірші, Бунін, Шмельов, Борис Зайцев, Ходасевич, навіть запеклі вороги радянської влади генерали Денікін і Краснов.
Денікін написав величезну книгу про громадянську війну "Очерки великой смуты", Краснов випустив романи "Опавшие листья", "Павлоны". Ще б генерал Шкуро став складати вірші, сумуючи за своїм генеральським минулим! Моя класова свідомість протестувала проти самого факту існування цієї білоемігрантської літератури, але Гаврило Панасович уперто носив мені книжки і спокійно радив: