Тишко

Шиян Анатолий

ТИШКО

Оповідання

Він випав із гнізда й, безпомічно розгорнувши ще не зовсім оперені крильця, тривожно кричав:

— Ой мамочко, рятуйте!.. Мені страшно, страшно... Рятуйте!

Та мами поблизу не було. Мабуть, полетіла шукати поживи для своїх малят, а оце сіреньке горобеня, знехтувавши її застереженнями, висунулось із гнізда більше аніж належить і ось зараз опинилося в густій придорожній траві, що видавалася йому таким дрімучим, таємничим і небезпечним лісом, звідки самому не вибратись нізащо в світі.

"Ой, куди ж це я попав і що зі мною тепер буде?"

Несподівано щось високе-високе заступило собою сонце, і горобеня затихло від страху, потім відчайдушно затріпотіло крильцями, намагаючись зникнути в гущавині, але ніжки плутались, неспроможні подолати трав'янисту загорожу, і в ту ж хвилину, знесилившись, воно потрапило в теплі людські долоні.

— Моє ж ти манісіньке,— промовляв до нього ніжний ласкавий голос.— Як же ти не вбилося? Впасти з такої височини! Бач, кігтик трохи ушкоджений... Болить тобі? Дуже болить?

Незабаром горобеня опинилося в просторій кімнаті, де було багато столів з якимись химерними приладами, що їх зроду воно не бачило. За тими столами працювали жінки й дівчата в білих халатах.

"Де ж це я? Навіщо мене сюди принесли і що зі мною тут робитимуть?"

Горобеня, звичайно, не знало, що в цій просторій світлій кімнаті містилася хімічна лабораторія, а жінка, яка принесла його сюди, працювала прибиральницею, і звали її тітонькою Марічкою.

А погляньте, який у нас гість,— сказала вона й розтулила пальці. Горобеня, відчувши, що його ніхто не притримує, рвонулося з долоні, але, не долетівши до стола, впало на підлогу.

Ой ти, дурненьке-дурненьке, — промовила незлобиво тітонька Марічка,— ти ж іще літати не вмієш.— І, звернувшись до хіміків, вона запитала: — А що, може, візьмемо до себе такого постояльця?

— Візьмемо! Візьмемо! — почулося звідусіль. Тітонька Марічка розшукала десь картонну коробку

вимостила в ній з білої вати гніздечко, поставила блюдце з водою і ще одне — з їжею, яку відразу знесли сюди хіміки.

Чого тільки тут не було!

І крихти хліба, і шматочки сиру та ковбаси, і картопля з пиріжка, і мак з бублика, і навіть кружальця червоної редиски й цибулі.

Потім хіміки вирішили добрати для нього ім'я.

— Назвемо його просто Пушком.

— Ні, ні,— заперечили інші.— Він своєї мами не слухався, він бешкетник...

— Хай живе у нас із прізвиськом Жив-жив.

— Я його знайшла,— озвалася тітонька Марічка,— я йому і йменя дам. Віднині він буде зватися Тишком.

З тієї хвилин сірий горобчик Тишко став повноправним мешканцем хімічної лабораторії.

На ніч його "хатку" накривали кришкою з прорізаними дірочками, і в ній він спокійно спав до ранку.

Першою на роботу завжди з'являлася тітонька Марічка, і кожного разу, як тільки вона переступала поріг лабораторії, Тишко зустрічав її радісним криком:

— Жив-жив!..

Тітонька Марічка скидала з коробки кришку й питалася:

— Ну, як тобі спалося? Які сни тобі снилися?

Жив-жив! — скрикувало горобеня, вилітаючи з своєї хатки.

Ото й добре, що ти жив-здоров,— посміхалася прибиральниця і наливала в блюдечко свіжої води, давала їжу.

Так минав день за днем. У Тишка відросли крильця, і він уже міг перелітати зі столу на стіл.

Сьогодні тітонька Марічка мила кахляну підлогу, де-не-де залишаючи калюжки води. Тишко спостерігав за вправними руками прибиральниці, потім, досить рішуче злетівши з полиці, обрав собі найбільшу калюжу і, скачучи на двох ніжках, сміливо розгорнув крильця, почав ними плескати по воді, вигинаючись із голівки на хвіст, розбризкуючи навколо себе рясні краплини.

Тишкові було дуже приємно купатися, так приємно, що

він голосно й дзвінко виявляв перед усіма своє захоп-

лення : ^

— Жив-жив! Жив-жив!

— Погляньте, що наш Тишко робить,— пролунав чийсь голос, і зразу біля нього зібралися хіміки. Сміючись, вони заохочували горобеня до нових витівок.

— Ану ще, Тишку-ласунчику, сіренький пустунчику, покажи, на що ти здатний.

І Тишко старався. Він то присідав, то підводився на пружні ноженята, то знову припадав голівкою до калюжі:

— Жив-жив!..

Хтось здогадався поставити біля нього блюдце з водою, і Тишко охоче з такої послуги скористався. Він стрибнув на краєчок того блюдця, скоса глянув на глибину і, не вагаючись більше, затріпотів крильцями, розбризкуючи на всі боки воду.

— Ой бешкетнику, що ж ти робиш? — скрикнула тітонька Марічка, підходячи до нього з мокрою ганчіркою.— Хто ж після тебе прибирати буде?

Тишко немовби відчув заподіяну шкоду — швидко вискочив із блюдця й полетів на підвіконня, освітлене промінням сонця. Там він настовбурчив пір'я, обтрусився, помахав хвостиком, а тоді почав діловито оббирати дзьобиком свої крильця. Та не встиг він навести гороб'ячу красу, як хтось із дівчат за дальнім столом гукнув:

— Тишко! Муха!

До цих слів горобеня вже звикло, тому відразу ж полинуло на голос, сміливо сіло на дівочу руку, спритно вихопило з пальців живу принаду й знову потім умостилося на підвіконні, просушуючи під теплим сонцем свою змокрілу пір'яну шубку.

А наступного ранку сталася така подія, що її довіку Тишкові не забути. Почалося все дуже просто.

Тіточка Марічка пішла винести сміття й забула причинити двері. Тишко, як завжди, примостився на підвіконні й залюбки грівся під сонцем. Раптом він помітив, як до приміщення тихо увійшов досі небачений звір.

Тишко щиро привітав гостя:

— Жив-жив!

І зразу сталося диво з тим звіром. Очі в нього розширились, вуса настовбурчились, хвіст завиляв туди-сюди. Ні на мить не відводячи своїх хижих зеленкуватих вогників, звір, скрадаючись, рушив до вікна.

За найменшим його рухом пильно стежив Тишко.

Ось звір зупинився. Застиг... І раптом стрибок, швидкий, блискавичний. Перед Тишком майнули гострі смертельні кігті, і, коли б він вчасно не злетів з підвіконня, напевне б, вони збили на підлогу, а сильні зуби розірвали б його на шматки.

Тільки тепер, опинившись на одній із шаф, Тишко зрозумів, яка загрожувала йому небезпека і ще загрожує й зараз, бо хижий звір уже не підкрадався, а полював одвер-то. Бідне горобеня сідало на полиці, на столи й на бутелі, а слідом за ним гасав страхітливий звір. Очі в нього стали ще ширшими, рухи швидкими, невтомними. З грізним мурчанням він легко вистрибував на столи й зіскакував на підлогу, мчав до полиць, не приховуючи розпаленої жадоби поживитися пташеням.