Він розсміявся:
— Ви ж у Голлівуді. Де ж іще мали б жити вродливі люди? Там, де кожен може продати власну зовнішність за найвищою ціною. Звісно, за винятком наших режисерів і продюсерів. А ось і наш шеф Веллер!
До нас підійшов низькорослий чоловік у формі полковника. Усе його обличчя вкривали радісні мімічні зморшки і вигляд він мав геть не військовий. Почувши, що я працюю на Гольта, відразу відвів мене вбік. У Сильверса аж очі на лоба полізли — він самотою сидів на кріслі, звідки міг добре бачити полотно Ґоґена, яким поки що ніхто не цікавився. Картина Ґоґена висявала над роялем, наче пляма південного сонця, і я побоювався, що навколо нього скоро скупчиться типовий хор співаків.
Я ледве вирвався від усіх тих людей. Раптом став тим, ким ніколи не хотів бути, — таким собі світським левом, який вийшов із царства пітьми. Веллер з гордою усмішкою представив мене як чоловіка, який сидів у концтаборі, і моєю персоною відразу зацікавилося кілька кінозірок та багато дівчат зі шкірою, яка нагадувала спілий персик. Я почувався не у своїй тарілці, спітнів і кидав на Гольта розгнівані погляди, хоча, зрештою, він тут був ні до чого. Через деякий час мене врятував Танненбаум. Він цілий вечір шастав навколо мене, наче кішка навколо тарілки з гуляшем, і використав першу-ліпшу нагоду, щоб випити зі мною віскі, оскільки хотів довірити мені якусь таємницю.
— Двійнята прийшли, — прошепотів він мені
Я знав, що він вибив для них дві маленькі ролі у Гольтовому фільмі.
— Слава Богу! — вигукнув я. — Відтепер ви уповні забезпечені вашими вигаданими стражданнями.
Він похитав головою.
— Навпаки, повний успіх!
— Невже? З обома? Мої вітання.
— Це неможливо. Вони ж католички. Тільки з однією.
— Браво! Ніколи б не подумав. З вашою ніжною та складною натурою!
— Я теж навіть і не сподівався! — зізнався щасливий Танненбаум. — Це все через фільм.
— Розумію. Бо ви домовилися про їхні ролі.
— Ні, річ не в тому. Я вже двічі знаходив для них ролі. Двійняткам майже завжди можна підшукати другорядні ролі у фільмі. Але раніше усе було безрезультатно. А тепер!
— Ще раз вітало вас.
— Я граю группенфюрера. Як ви, напевно, знаєте, я послідовник методу Станіславського, тому мушу повністю ввійти у роль, щоб добре її зіграти. Якщо я граю вбивцю, то маю почуватися, як справжній убивця. Ну, а якщо группенфюрера…
— Розумію. Але ж двійнята не ходять поодинці. У цьому їхня сила.
Він усміхнувся:
— Для Танненбаума — так, це складно, але не для группенфюрера! Я ще був в уніформі, коли вони приїхали у мій будиночок. І я ще там накричав на них так, що в них ледь вуха не повідпадали, тоді одну, зовсім залякану, я відправив у костюмерну міряти костюми, а іншу притримав, замкнув двері і, як справжній группенфюрер, накинувся на неї. І ви тільки подумайте: замість того щоб роздряпати мені обличчя, вона лежала тихо, як мишка. Така сила уніформи. Ніколи б не подумав. А ви?
Я згадав про мій перший візит на студію.
— Я теж це вже знаю, — сказав я. — Але що станеться, якщо ви будете не в уніформі, а у вашому прекрасному спортивному піджаку?
— Вже пробував, — сказав Танненбаум. — Аура залишається. Мабуть, тому, що це вже раз відбулося. Хай там як: аура залишається.
Я схилив голову перед группенфюрером у синьому костюмі.
— Маленьке відшкодування за велике нещастя, — промовив я. — Кажуть, навіть після останнього жахливого виверження Везу-вію, люди смажили яйця на гарячому попелі.
— Таке життя, — сказав Танненбаум. — Мене непокоїть лиш одне: не знаю, чи мені попалася сама та з двійняток, яка треба.
— Тобто? Їх ж неможливо розрізнити.
— У ліжку можна. Везель пояснив мені, що одна з них, як вулкан. А моя — геть спокійна.
— Можливо, річ у вашій аурі.
Танненбаум засяяв:
— Можливо. А я про це й не подумав. Але що тут удієш?
— Зачекайте до наступного фільму. Можливо, там ви гратимете пірата чи шейха.
— Шейха, — сказав Танненбаум. — Шейха з гаремом. За методом Станіславського.
Ніч була тиха, коли я повернувся у "Сади Аллаха". Ще не було аж так пізно, але, здавалося, всі давно сплять. Я сів на край басейну, і раптом мене охопив безпідставний сум — так, наче темна хмара заволокла сонце. Я тихо сидів і чекав, поки до мене прийдуть привиди, тіні з минулого, вони б мені розповіли, звідки взялася ця депресія, хоч я зрозумів відразу: вона не така, як досі. Вона ані пригнічувала мене, ані мучила. Я вже знав страх смерті і що він відрізняється від решти страхів, хоч і далеко не найстрашніший із них. Мій дивовижний настрій нагадував саме страх смерті, хоч і був набагато спокійніший. Він узагалі був найспокійніший і найбезболісніший з усього, що я коли-небудь пережив, — смертельна туга, світла і прозора, за якою ховалася повна невпевненість у завтрашньому дні. Я збагнув, що слова пророка про Бога, який являється не під час бурі, а в тиші, можна притягнути і до смерті — тоді наступає безвольне, тихе згасання, без імені і без страху. Я сидів там дуже довго, аж поки відчув, як до мене непомітно повертається життя, наче шум припливу, що зростає після беззвучного відпливу. Врешті-решт підвівся, пішов до своєї кімнати і витягнувся на ліжку. Я слухав тихий шелест пальмового віття, і мені здавалося, що ця година — цілковита протилежність до моїх снів, своєрідний метафізичний баланс у моєму житті — я знав, що він — тимчасовий і не здатний породити надії, але він дарував дивовижну втіху. Тому я не здивувався, коли побачив комаху з прозорими крильцями біля моєї лампи.
27
Через два тижні Сильверс вернувся до Нью-Йорка. Це було дуже дивно: здавалося, він ідеально вписується у це суспільство, але картин продав значно менше, ніж у Нью-Йорку. Ніхто не вважав їх символом статусу; навіть гроші тут не мали абсолютної влади. Було природнім мати їх, так само, як і славу — одне було невідривно пов'язано з іншим. Тут люди ставали відомими, а тому й багатими — на відміну від Нью-Йорка, де мільйонерів знають лише свої і їм треба зробити щось дуже особливе, щоб здобути визнання широких мас. І Сильверс зі своїми трюками, особливо з його улюбленим — буцімто він не хоче нічого продавати, а сам колекціонує картини — привертав до себе увагу акул, які теж хотіли стати відомими колекціонерами, а тому й сприймали його трюки, як щиру правду.