— Красивий вечір, правда? — сказав він у порожнечу.
Я кивнув.
— У вас тут добра бронза.
— Підробка, — відповів Льові.
— То, мабуть, не ваша?
— Чому?
— Бо ви кажете, що це підробка.
— Кажу, що підробка, бо підробка.
— Мужньо, — здивувався я. — як на торговця.
Льові знову чхнув і ще трохи покліпав очима.
— Я купував її як фальшивку. Ми тут завжди чесні!
Коли ще й заяскріли дзеркала, то моєму захопленню від комбінації фальшивого та чесного не було меж.
— Ви не думаєте, що вона все одно могла б бути справжньою? — не вгавав я.
Льові відійшов від дверей і подивився на бронзу, що лежала на американському кріслі-гойдалці.
— Я продам її вам за тридцять доларів, — виголосив він. — У подарунок отримаєте ще й підставку з тикового дерева. Різьблену!
У мене залишилося ще приблизно вісімдесят доларів.
— Можна взяти її на кілька днів? — запитав я.
— Та хоч на все життя беріть, якщо заплатите.
— А на пробу? На два дні.
Льові обернувся.
— Я ж вас не знаю. Якось дав одній жінці дві фігурки з мейсенської порцеляни, мені здалося, що можу їй цілком довіряти. На пробу.
— А її з ними немов вода змила?
— Та ні, повернулася. З розбитими фігурками. У переповненому автобусі якийсь чоловік вибив їх коробкою для інструментів з її рук.
— От лихо!
— Вона плакала так, наче дитину втратила. Або й двох, двійнят. То ж була порцелянова парочка. І що ми могли вдіяти? В неї не було грошей, щоб за них заплатити. Хотіла тільки на кілька днів взяти, щоб помилуватися. І позлити кількох подруг, граючи в бридж. Усе так по-людському, правда? І що ми могли зробити? Пиши пропало. От бачите, чому…
— Бронза так легко не розіб'ється. Особливо якщо вона підробна.
Льові уважно глянув на мене:
— Ви в це не вірите?
Я не відповів.
— Залиште мені тридцять доларів, — запропонував він. — Можете взяти її на тиждень, а потім повернете. Якщо надумаєте її залишити собі і захочете продати, то прибуток поділимо навпіл. Що скажете?
— Просто вбивча пропозиція. Але я пристаю на неї.
Я не був цілком переконаний, що не помиляюся, тому погодився. Бронзову штукенцію поставив у готельному номері. Льові-старший іще встиг мені сказати, що ця річ — із нью-йоркського музею і її там визнали фальшивкою.
Того вечора я залишився вдома. Не засвітив лампу, навіть коли стемніло. Я лежав на ліжку і дивився на бронзу біля вікна. За час перебування у брюссельському музеї я вивчив одне: речі починають говорити лише тоді, коли на них довго дивитися; ті, які говорять відразу, ніколи не бувають найкращими. Прогулюючись нічним музеєм, я деколи брав у свою темну комірчину маленькі речі, щоб краще їх відчути. Серед них часто траплялися бронзові вироби, адже в музеї зберігалася велика колекція древнього китайського спижу, і з дозволу мого рятівника я брав деякі екземпляри до камери своєї самотини. Я мав змогу це робити, бо і сам директор часто брав ці вироби додому, щоб краще їх вивчити, тому, коли якийсь тимчасово зникав, чоловік завжди міг сказати, що він у нього вдома. Так я навчився розрізняти патину, а оскільки щоночі ще й годинами сидів перед музейними вітринами, то ще й трохи опанував фактуру, хоча ніколи й не бачив її кольору за денного світла. Але у мене, мов у сліпого з досконало розвиненими тактильними відчуттями, з часом виробилося щось подібне. Хоч я їм і не довіряв цілком, деколи вони мене не підводили.
Ще в магазині ця бронза видалася мені справжньою на дотик; контури та рельєфи, хоч і надто чітко виділялися, що в очах музейних експертів свідчило не на її користь, на нові, одначе, не скидалися. Лінії були чіткі, і, коли я заплющував очі та довго й дуже повільно їх обмацував, відчуття їхньої автентичності лише посилювалося. Схожу бронзу я знав іще з Брюсселя, там серйозно припускали, що то копія епохи Тан або Мін. Зрештою, китайці вже в епоху Хань, тобто приблизно з початку нашого літочислення, почали копіювати і закопувати бронзові речі епохи Шан і Чжоу. Тому перевірити патину не було складно, якщо на орнаментах чи на відливку не траплялося маленьких дефектів.
Я поставив бронзу назад на підвіконня. Знадвору долинали металеві голоси помічників кухаря, брязкіт сміттєвих баків і м'який гортанний бас негра, який їх виносив. Раптом навстіж розчахнулися двері. В освітленому чотирикутнику я впізнав обриси покоївки і побачив, як вона відсахнулася.
— Покійник!
— Дурниці, — мовив я. — Я сплю. Зачиніть двері. Я вже розстелив собі ліжко.
— Але ви ж не спите! Що це таке? — Вона помітила бронзу.
— Зелена нічна ваза, — відрубав я. — Хіба не бачите?
— Байдуже, що то! Одне я вам скажу точно: цього я вранці не виноситиму! Точно не я! Самі винесете! Тут туалетів не бракує!
— Добре.
Я знову лігу ліжко і заснув, хоч спати і не хотілося. Коли прокинувся, стояла глупа ніч. Лише через кілька хвилин зрозумів, де я. Потім побачив бронзовий виріб, і на якусь мить мені здалося, що я знову в музеї. Сів і глибоко вдихнув повітря. "Я вже більше не там, — подумки сказав собі, — мені вдалося втекти, я вільний, вільний, вільний".
Слово "вільний" повторював у ритмі Еміля Кує, повторював і повторював його, тепер уже вголос, але тихо, наполегливо і так довго, аж поки заспокоївся. Відколи я став утікачем, часто прокидався у холодному поті, відтоді мусив так себе заспокоювати. Подивився на бронзу, що останнім відблиском кольору ловила нічне світло, і раптом відчув, що вона жива. Не так, власне, форма, як патина. Сама патина не була мертва, ніхто її не наносив, не створював штучно на шорсткій поверхні за допомогою кислот; вона наростала сама, дуже повільно, століттями, народилася з води, в якій лежала, з надр землі, з якими взаємодіяла, і, можливо, чіткі сині смуги при її основі вказували на фосфорні сполуки, що виникли сотні років тому через контакт із мертвим тілом. Патина слабко поблискувала, так само як і неполірована бронза епохи Чжоу в музеї, — її шпарувата поверхня не поглинала світла, як це буває зі штучно обробленими спижевими виробами, а, навпаки, надавала ніжності шовку-сирцю. Я піднявся і сів до вікна. Майже не дихаючи, сидів так дуже довго, цілком віддавшись самому лише спогляданню, що поступово витіснило з моєї голови решту думок.