— А вам не жарко у цьому костюмі?
— Коли жарко, я скидаю піджак.
— Так не годиться. Купіть собі літній костюм. Американський готовий одяг дуже якісний. Навіть мільйонери майже не шиють на замовлення. Купіть щось у "Брукс Бразерс". Якщо хочете купити щось дешевше, йдіть у "Браунінг і Кінґ". За шістдесят доларів можна знайти щось цілком пристойне.
Сильверс витягнув з кишені брюк пачку купюр. Я вже зауважив, що гаманця у нього взагалі не було.
— Нате, — мовив він, простягнувши стодоларову купюру. — Сприймайте це як аванс.
Сто доларів пропікали мою кишеню, наче гарячий камінь. Я ще встигав зайти у "Браунінг і Кінґ". Ішов по П'ятій авеню, вихваляючи Сильверса в мовчазній молитві. Я б охоче залишив гроші собі і ходив би далі в старому костюмі, але це було неможливо. За кілька днів Сильверс почне цікавитися. Після всіх цих лекцій про картини як найкраще капіталовкладення я сьогодні подвоїв свій статок, навіть не купчивши Мане.
Я звернув на П'ятдесят четверту вулицю. Неподалік був маленький квітковий магазин, де продавали дуже дешеві орхідеї, можливо, вони були не найсвіжіші, але це не впадало в око. Напередодні Меліков дав мені адресу фірми, в якій працювала Наташа Петровна, — у моїх думках панував цілковитий хаос, і я ніяк не міг визначитися. Я то вважав Наташу дурною шовіністичною вітрогонкою, то себе — неотесаним грубіяном. А тепер здавалося, що втрутився сам Бог, і доказом цьому був стодоларовий папірець у мене в кишені. Я купив дві орхідеї й надіслав їх Наташі. Вони коштували лише п'ять доларів, хоч на вигляд здавалися дорожчими — це теж було цілком доречно.
У "Браунінг і Кінґ" я вибрав собі легкий сірий костюм, треба було тільки підігнати штани.
— Приходьте завтра ввечері, — сказав продавець.
— А чи не можна забрати його сьогодні?
— Уже пізно.
— Але він потрібен мені саме сьогодні ввечері, — я не здавався. — Терміново.
Мені не було аж так уже спішно, але раптом запраглося отримати його якнайшвидше. Я вже й забув, коли купував собі новий костюм, до того ж в голову стрельнула дурнувата ідея, що ця обновка символізує завершення моїх емігрантських поневірянь на чужині і відтепер я зможу почати тихе осіле життя звичайного обивателя.
— Спробуйте щось зробити, — попросив я.
— Піду в майстерню, запитаю.
Я стояв між довгих рядів розвішаних строїв і чекав. Здавалося, костюми зусібіч марширують на мене, як армія автоматів, що їм вдалося досягти вершини досконалості, цілком усунувши зі свого шляху людину. Між них прошмигнув продавець, який здався мені пережитком історії.
— Усе добре. Приходьте перед сьомою.
— Дуже вам дякую.
Я вийшов на розпечену сонцем запилюжену вулицю.
Увечері пішов на Третю авеню. Льові-старший саме прикрашав вітрину. Я зупинився перед ним у своєму розкішному костюмі. Він вирячив очі, наче пугач уночі, і махнув свічником, щоб я заходив.
— Прекрасно, — сказав він. — То це перші плоди у ролі фахового шахрая?
— Це лише аванс від людини, якій ви мене самі порекомендували, містере Льові.
Льові всміхнувся.
— Цілий костюм. Tiens.
— Ще й навіть гроші залишилися. Сильверс порекомендував мені "Брукс Бразерс". Я обрав дешевший варіант.
— У вас вигляд справжнього авантюриста.
— Щиро дякую. Це саме про мене.
— Схоже, ви чудово порозумілися, — пробурчав Льові, прикріплюючи до генуезького оксамиту прекрасного, нещодавно пофарбованого ангела вісімнадцятого століття. — Дивно, що ви взагалі завітали до нас, якихось дрібних пінчерів.
Я мовчки дивився на нього. Маленький товстун ревнував, хоч саме він і порекомендував мене Сильверсу.
— Вам би сподобалося більше, якби я його пограбував? — запитав я.
— Є різниця — грабувати його чи лизати йому зад! — Льові поставив на місце французький стілець, у якого оригінальною залишилася тільки половина ніжки.
Мене огорнула тепла хвиля. Давно вже я не відчував чиєїсь безкорисливої симпатії. А замислився я про це не так уже й давно. Світ не без добрих людей: це зауважуєш лише тоді, коли опиняєшся на самому дні, а потім з'являється своєрідна компенсація за всі погані дні твого життя. Дивовижний баланс, що змушує в моменти відчаю повірити навіть у дуже далекого, безликого, автоматичного Бога перед пультом керування. Щоправда, тільки у такі хвилини і ніколи більше.
— Чому ви на мене витріщилися? — запитав Льові.
— Ви дуже добра людина, — відповів я. — Як батько рідний!
— Що?
— Я так думаю. У невизначеному комічному сенсі.
— Що?! — знову вигукнув Льові. — Отже, у вас усе добре. Бо ви мелете якісь дурниці. Справжні дурниці! Вам аж так подобається жити в того паразита?
Він стер з рук порох.
— Такого ви там не робите, правда ж? — Він кинув брудний рушник за штору з купою японських офортів у рамах. — Там вам точно краще, ніж було тут. Еге ж?
— Ні, — сказав я.
— Несусвітня маячня!
— Інакше, містере Льові, інакше. Картини там — просто прекрасні, а все решта просто відступає на задній план! Картини ж не паразити!
— Ні, вони — жертви, — раптом спокійно відповів Льові.
— Уявіть собі, як би вони почувалися, якби мали свідомість. Якби розуміли, що їх продають, наче рабів. Торговцям зброєю, виробникам автоматів, комерсантам, які перепродують бомби! За облиті кров'ю гроші ці людці купують картини, сповнені небесного спокою.
Я глянув на Льові.
— Ну, добре, — мовив він, — ця війна інакша, але чи інакша вона для цих дармоїдів? Вони просто хочуть заробити, а де і коли — для них не суттєво. Все саме так, а ви собі кажіть, що хочете. Вони продали б душу самому дияволу, якби… — Він затнувся. — Юліус іде, — прошепотів він. — Боже милий, у смокінгу! Все пропало.
Льові-молодший був не у смокінгу. Він раптом постав перед нами, освітлений останніми брудно-медовими променями сонця, весь пропахлий бензином та вихлопними газами, вбраний у парадний костюм — темний піджак кольору маренго, смугасті штани, котелок і, на мій подив, світло-сірі старомодні гетри. Я розчулено дивився на них, таких не бачив іще з догітлерівських часів.
— Юліусе! — вигукнув Льові-старший. — Заходь до нас, не йди туди. Востаннє кажу тобі: подумай про нашу побожну матір!
Юліус повільно переступив поріг.
— Про матір я вже подумав, — мовив він. — А тобі не вдасться збити мене з пантелику. Фашист єврейський!