Равік штовхнув мене. Він зауважив, як я здригнувся. Я кивнув. Розенбаум переміг: він знав, що я не наважуся влаштувати бійку перед Кановою труною. Я хотів вийти на вулицю, але Равік знову мене штовхнув.
— Ви не думаєте, що Кан би розсміявся? — прошепотів він.
— Ні. Він навіть говорив, що ліпше втопиться, ніж дозволить Розенбауму говорити на його похороні.
— Саме тому, — сказав Равік. — Кан знав: якщо чогось неможливо уникнути, з цим треба змиритися. А це — неминуче.
Мені не довелося нічого вирішувати. Одне накладалося на інше, наче одну на одну клали сторінки і раптом вийшла книжка. Місяці зволікань, надії, розчарування, бунтарства та тяжких снів накладалися один на одного без жодних зусиль з мого боку і перетворилися на впевненість. Я знав, що повернуся. У цьому не було нічого мелодраматичного — то був наче висновок якогось бухгалтера. Я не міг інакше. Хотів повернутися навіть не для того, щоб помститися. Це вже минуло. Усе було значно простіше. Я повертався, щоб упорядкувати своє життя. Я знав: поки цього не зроблю, ніде не знайду спокою. Інакше самогубство, відраза до власного боягузтва і, найжахливіше, каяття стануть моїми вічними супутниками аж до останніх днів життя. Я мав поїхати. Ще не знав, що там робитиму, хоч і був упевнений, що не матиму нічого спільного з судами, процесами та легальними покараннями злочинців. Я добре знав суди і суддів у країні, в яку хотів повертатися. То були слухняні помічники уряду і я не уявляв собі, що в них раптом прокинеться совість, яка не буде пов'язана з опортуністичною можливістю перекинутися на сторону тих, хто тепер при владі. Я міг покластися тільки на самого себе.
Коли оголосили перемир'я, я пішов до Фризлендера. Він привітав мене, широко всміхаючись.
— Нарешті це свинство закінчилося! Тепер можна братися за відбудову!
— Відбудову?
— Атож! Ми, американці, інвестуватимемо в цю країну мільярди.
— А чи не здається вам дивним, що спершу все руйнують, щоб потім знову відбудувати? Чи я мислю неправильно?
— Правильно, просто нереалістично. Ми зруйнували систему, а тепер відбудовуємо країну. Тут виникають безмежні можливості. Ви тільки подумайте про будівельний бізнес.
— Приємно поговорити з діловою людиною. Думаєте, систему зруйновано? — запитав я.
— Звісно! Після такої поразки!
— 1918 року ситуація на фронтах теж була катастрофічна. І все одно Гінденбурґ, один із її винуватців, став рейхспрезидентом Німеччини.
— Гітлер мертвий, — вигукнув Фризлендер з юнацьким запалом. — Інших союзники повісять, або кинуть до в'язниці. Тепер треба йти в ногу з часом. — Він підморгнув мені. — Ви ж саме тому до мене прийшли, правда?
— Так.
— Я не забув про свою пропозицію.
— Напевно, я не відразу зможу повернути вам гроші, — сказав я, відчуваючи, яку мені прокидається слабка надія.
Якби Фризлендер зараз мені відмовив, довелося б чекати, поки зберу достатньо грошей на переїзд. Це здавалося мені невиправданим відтермінуванням, хоч і на короткий час, але країна, яку я хотів покинути, знову замерехтіла переді мною, наче чужий рай.
— Я завжди дотримую слова, — сказав Фризлендер. — Як ви хочете отримати гроші? Готівкою чи чеком?
— Готівкою, — відповів я.
— Я так і думав. Стільки в мене тут нема. Приходьте завтра й отримаєте їх. А борг повернете мені згодом. Ви ж хочете їх інвестувати, правда?
— Так, — мить повагавшись, відповів я.
— Добре. Скажімо, я дам їх вам під шість відсотків. Самі ж ви заробите сто. Це справедливо, правда?
— Дуже справедливо.
"Справедливо" — одне з його улюблених слів, хоча, варто визнати, він справді був справедливий. Зазвичай люди просто ховають за такими словечками свої звички.
Я підвівся, відчуваючи водночас і полегшення, і безнадію:
— Містере Фризлендере, я вам дуже вдячний.
Кілька секунд я дивився на нього і мене пожирала заздрість. Ось він стоїть тут, квітучий, успішний бізнесмен та сім'янин у такому собі ясному, незатьмареному світі. Тоді пригадав Ліззині слова про його імпотенцію. Вирішив їй повірити, щоб перемогти заздрість.
— Ви ж точно залишаєтеся в Америці? — запитав я.
Він кивнув:
— Для мого бізнесу достатньо телефону. І телеграфу. А ви?
— Пощу, як тільки курсуватимуть кораблі.
— Думаю, це швидко налагодиться. Війна в Японії довго не триватиме. Ми й там незабаром наведемо лад. Транспортне сполучення з Європою від цього не постраждає. У вас тепер нормальні документи?
— У мене є ще дозвіл на проживання на кілька місяців.
— З ним ви точно зможете їздити, куди захочете. Думаю, в Європі теж.
Я знав, що все не так просто. Але Фризлендер був людиною великих масштабів. Деталі його не цікавили.
— Заскочте до мене ще раз, перш ніж поїдете, — сказав він, наче вже наступив справжній мир.
— Неодмінно! І дуже вам дякую!
34
Усе було геть не так просто, як уявляв Фризлендер. Минуло більше двох місяців, перш ніж справа зрушилася, — організувати все було дуже важко. І все одно це був для мене найкращий час за багато років. Усе, що мене мучило, нікуди не зникло, воно навіть посилилося, але тепер я міг усе витерпіти, адже я мав мету і перестав відчувати безпорадність. Я ухвалив рішення і з кожним днем чіткіше й чіткіше усвідомлював, що іншого шляху для мене просто не існує. Про майбутнє я теж старався не думати. Я мав повернутися, а все решту вирішив владнати пізніше, вже там, за океаном. Сни й далі переслідували мене. Я їх бачив навіть частіше, ніж раніше, і вони були ще страшніші. Бачив, як повзу по якійсь брюссельській шахті, а вона дедалі звужується і звужується, а потім прокидався від власного крику. Переді мною з'являлося обличчя чоловіка, який мене переховував, і якого потім за це заарештували. Роками я бачив це обличчя у снах, але розмито, наче в тумані; здавалося, неймовірний страх, що це виявиться для мене непосильним тягарем, заважав мені його згадати. А тепер я бачив його зовсім чітко: втомлені очі, зморщене чоло і занадто м'які руки. Я прокидався, жахливо наляканий, але вже не такий збентежений і близький до самогубства, як досі. Прокидався, сповнений гіркоти та почуття помсти, але не почувався таким пригніченим і прибитим, наче мене переїхала вантажівка, навпаки, був зосереджений, мене переповнювало неймовірне нетерпіння та похмуре усвідомлення того, що я ще живий і можу використати власне життя. У мене зникло відчуття безнадійного кінця, натомість виникло почуття безнадійного початку. Безнадійного, бо нікого і ніщо неможливо повернути до життя. Тортури, вбивства, пожежі — усе це сталося і це неможливо ні виправити, ні змінити. Але щось усе-таки можна було змінити. І не треба це плутати з помстою, хоч воно на неї схоже і виросло з тих же примітивних коренів, що й помста. То було відчуття, властиве тільки людині: злочин не може залишитися безкарним, інакше зруйнуються всі моральні засади і запанує хаос.