— Россу?
— Так, Бетті, Россу, — відповів я.
— Він помер?
— Так, Бетті, а я успадкував його ім'я.
— Розумію.
Я пояснив їй ситуацію. Вона відразу погодилася мені допомогти і завзято заходилася обговорювати різні варіанти з Каном, якого тут як героя руху Опору й досі глибоко поважали. А я тим часом роззирнув-ся довкола. Кімната була невелика, але цілком відповідала характеру Бетті. На стінах висіли прикріплені кнопками фотографії, що рясніли надмірно екзальтованими присвятами. Я прочитав імена, багато хто з цих людей уже помер. Шестеро так і не виїхали з Німеччини, а один навіть туди повернувся.
— Чому фотографія Форстера тежу чорній рамці? — запитав я. — Він живий.
— Бо Форстер повернувся до Німеччини. — Бетті обернулася до мене. — Ви знаєте, чому він повернувся?
— Бо він не єврей, тужив за батьківщиною, — мовив Кан. — Ще й англійської не знав.
— Ні, причина інша. Просто в Америці не роблять його улюбле-ного зеленого салату, — тріумфально оголосила Бетті. — Тому він впадав у меланхолію.
У кімнаті почувся приглушений сміх. Ці емігрантські жарти я вже давно знав — поєднання іронії з розпачем. Такі існували і про Ґерин-ґа, Геббельса та Гітлера.
— То чому ви просто не зняли його фото? — запитав я.
— Бо я його попри все люблю, до того ж він — великий актор.
Кан засміявся.
— Бетті, як завжди, об'єктивна, — сказав він. — Коли це все нарешті скінчиться, вона перша скаже про наших колишніх друзів, які зараз саме пишуть антисемітські книжки й отримують ранги обер-штурмфюрерів, мовляв, вони так чинили, щоб урятувати євреїв чи щоб запобігти чомусь іще гіршому! — Він потріпав її скуйовджене волосся. — Бетті, хіба не так?
— Коли хтось перетворюється на свиней, це не означає, що й ми маємо поводитися по-свинському, — різко відповіла Бетті.
— Це саме те, на що вони розраховують, — спокійно зауважив Кан. — А також на те, що по закінченні війни, після останнього ж пострілу, американці пришлють поїзди з салом, маслом і м'ясом для бідних німців, які всього лише хотіли їх знищити.
— А як ви думаєте, що робитимуть німці, якщо виграють війну? Теж роздаватимуть сало? — запитав хтось і закашлявся.
Я промовчав, бо вже по зав'язку наївся таких розмов. Тому взявся знову роздивлятися фотографії.
— Перелік покійників Бетті, — мовила тендітна, дуже бліда жінка, яка сиділа на лавці під фотографіями. — Ось це фото Гаштенекера.
Я пригадав. Французи кинули його в табір для інтернованих разом із рештою емігрантів, яких їм вдалося схопити. Гаштенекер був письменником і знав, що, втрапивши до рук фашистів, загине. Він знав і те, що табори для інтернованих обшукують гестапівці. І коли німці були за кілька годин ходи від табору, наклав на себе руки.
— Стара французька недбалість, — гірко зронив Кан і додав: — Начебто і не бажають тобі зла, але зрештою можеш врізати дуба.
Я пригадав, як в одному таборі Кан змусив коменданта звільнити п'ятьох емігрантів: так на нього напосів, що той, хто усе життя прикривав власну нерішучість щитом офіцерської честі, врешті-решт поступився і вночі відпустив на волю біженців, яким загрожувала певна смерть. Ситуацію ускладнювало ще й те, що в таборі перебувало кілька нацистів. Кан переконав коменданта відпустити спершу їх, інакше гестапівці заарештують його, перевіряючи табір. А потім використав це звільнення нацистів як спосіб тиску на коменданта, пригрозивши, що донесе на нього керівництву у Віші. Він назвав це поетапним моральним шантажем. Це подіяло.
— Як ви вибралися з Франції? — запитав я Кана.
— Цілком спокійно, як на ті часи. А як на теперішні, то просто дивовижно. Поступово гестапо почало щось пронюхувати. Якось моє нахабство перестало діяти, так само як сумнівний титул віце-консула. Мене заарештували і наказали роздягтися. У такий давній спосіб вони хотіли визначити, чи я єврей, чи обрізаний. Я відмовлявся, скільки міг, пояснюючи, що тисячі християн теж обрізані, що в Америці — це практично всі чоловіки. Що більше відмовок я знаходив, то задоволеніше вишкірювалися мисливці. Вони викрили єврея! Їм подобалося спостерігати, як судомно здригається моє тіло. Врешті-решт я в розпачі замовк, і тоді командир, на вигляд — старий учитель в окулярах, цинічно сказав: "А тепер, єврейська наволоч, спускай свої штани, по-казуй своє обрізане причандалля! Тоді ми його відчикрижимо і запха-ємо до твого юдейського рота!" Його підлеглі, вродливі чоловіки з бі-лявим волоссям, утішено зареготали. Я роздягнувся, і їм аж заціпило: я не був обрізаний! Мій батько був прогресивний єврей і вважав, що в помірному кліматі це не обов'язково.
Кан усміхнувся.
— Розумієте, в чому трюк? Якбй я роздягнувся відразу, це не справило б такого враження. А так — вони були просто ошелешені і навіть знічені. "Чому ви не сказали відразу?" — запитав "старий учитель". "Що саме?" — "Що ви не єврей".
На щастя, через той пост до Німеччини їхали ще й двоє нацистів, яких відпустили з моєї ініціативи. Знову ж таки, ще один дивовижний збіг обставин, без якого я б уже давно загинув. Вони поклялися всіма святими, що я — друг фашистів: колись же їх відпустив. Це й мало ви-рішальну роль. Я ж намагався бути мовчазним і похмурим, а потім іще й зронив кілька імен, тому вони, на щастя, не зробили того, чого я остерігався: не відправили мене далі, у вищі інстанції. Вони боялися, що за це непорозуміння отримають на горіхи. І були майже вдячні, коли я пообіцяв про все забути, — тому з полегкістю мене відпустили. Я ж утік дуже далеко, аж до Лісабона. Важливо зрозуміти, коли далі ризикувати вже не варто. Це відчуття схоже на перший легкий напад стенокардії, Angina pectoris латинською. Спершу в тебе виникає легеньке поколювання, неприємні відчуття, але це — щось інше, до цього треба прислухатися. Наступний напад може бути смертельний.
Ми сиділи в напівтемряві його магазину.
— Це ваша крамниця?
— Ні. Я тут працюю. З мене вийшов хороший продавець.
— Вірю на слово.
За вікном пливла ніч великого міста, з освітленими вулицями і по-токами людей. Здавалося, невидима шибка захищає нас не тільки від шуму — виникало відчуття, що ми сидимо в печері.
— Поночі навіть цигарки не смакують, — сказав Кан. — Хіба не було б чудово, якби у темряві людина не відчувала і болю?