"Забрало небо у землі радість її, остудило ласки на ній. І тому така убога й знівечена вона, і таке безмірно прекрасне холодне небо. Стогне обкрадена земля, з тугою благає в неба повернути їй радість, а воно байдуже й холодне, тільки інколи спустить пучки сяйва, поласкає шовковими тканинами блакиті. І заграє тоді великою втіхою земля, і в п’яних танках творить буйне соковито-радісне життя.
А люди і сієї маленької радості не помічають. Ходять і топчуть її. Десь в глибоких нетрях їхніх душ зостались ще далекі смутні спомини про первісні свята землі, про ті часи, коли небо й земля бреніли одною музикою блакиті і в потоках її купалися душі людські. Заступили небо темні смуги безнадійної розпуки, і з глибоким болем шукає люд минулих первісних часів. Ходить очуманілий, снує тканини свого життя, темні й непривітливі, і з тугою тривожною бренять душі його, сподіваючись ласки від неба. А життя люду — бруд і сміття, і там, де пройшов він, зосталися довгі могили скорбот і злиднів.
І тільки ти, земле, як змучена мати, любиш творіння свої, усіх рівно, за всіх дбаєш та клопочешся.
І там, де не пройшли ще люди, зберегла ти виплакані в неба ласки і хорониш їх, як найцінніші подарунки. Тим ти чарівна й прекрасна степами й водами, лісами й травами, квітами й фарбами — і ласки твої тепліші від ласок неба, бо ті байдужі й далекі, а твої теплі й рідні, в змученім серці зношені, глибокими сльозами виплакані. Нетрі людські вабиш ними до себе. І благословенні ті, хто спізнають сі ласки, хто вчуває їх, і в безконечній розпуці проходять ті, хто розтоптав їх".
Плутаються думки в пана Стася і біжать, біжать, чіпляючись одна за одну — то глибоко-болісні, то екстазно-радісні.
Безмежні простори розкрились в душі, і стільки в неї свого сяйва, і така глибінь своїх скорбот. Голоси якісь сміються й шепочуть свої чари, ніжні й теплі, і в солодкім лоскоті радіє серце. І тоді здається, що життя безмірно прекрасне, що всі скорботи і всі болі — се омана, що їх нема зовсім. І все те, що породило тугу, що прибило життя — се тимчасове, тлінна форма життя. І нема чого побиватись за нею, бо одійде вона, ся форма життя, тлінна і вмираюча, а зостануться за нею безмежні простори віковічного, і знайде в них дух людський свої радості.
І тоді в радіснім сяйві впліталися в душу тихі шелести лісу, мрійні шуми верхів’я віт, і здавалось, співають вони якусь теплу й чарівну казку дитячих часів. І хотілось найширше розкрити груди, щоб вливалась та пісня в глибини їхні, заспокоїла б постійно палаючі болі.
А одкривалися болі, піднімалися голоси їхні, і тоді ставало ясно, що не зможе він, Стась, порвати з землею, з її вмираючими формами, що глибокими корінцями вросли в душу його тенета землі, і скільки б він не силився, нічого не зможе подіяти. І від кожного пориву зостануться глибокі болі і гарячі струмки крові його власного серця. І того, що сталося, не можна забути, не можна вирізати з власної душі, не можна втекти від нього — се брехня, сама безглузда, божевільна омана, а є життя саме звичайне, і його закони, і його болі й скорботи. В дикій розпуці вискакував з саней, тупотів ногами і кричав серед лісу:
— Ні не так! не так! не так! Панна Ія вся запльована, знівечена! І сльози її запльовані, і ласки її, і теплий, повний любові погляд її темних очей не повернуться, і сама вона, знівечена і запльована, не встане з могили.
Здавлював холодними руками виски, і здавалось хвилинами, що не стане сили й змоги знести сю неймовірну образу життя.
І знову плутаються думки в голові, і тихий шум пливе навколо.
Рівним танком біжать коні. Правий, з білою смугою на лобі, коли-не-коли озирається в ліс, наче в нього тут є якісь свої спомини. Тихим шумом шелестить сніг під саньми.
А дерева навколо ясно-сонні, тихо-радісні. Повбиралися в білі шовки і крізь темні стовбури посплітались в далекі пишні казково-прекрасні гірлянди. За ними палаци, а в них Царівна Зими, прекрасна панна, вся в перлинах і сріблі. Гойдаються шуми на тонких верхів’ях, журні співи зачарованих снів хвилями котяться вдалечінь. А смутні обрії, синіми серпанками заслані, тремтять і тікають, і на тлі їх переплітаються золотосяйні промені морозяних зорів.
З гущавини лісу вискочить ярок, блимне звідти вогник з занесеного снігом вікна, на хвилину запахне оселею, і знову йдуть рівні темні стовбури дерев. Пливуть шуми зимові, то густо-обурено виють, то в тепло— затишні нотки переходять на тоненьких вітах.
І тоді пан Стась щільніш кутається в хутру, і світлі заколихуючі спомини встають в голові.
"Лю-лю, лю-лю, Стасю, милий!" — шумлять дерева, а Ія тоді не пускала. "Поїдеш в місто, зустрінеш багато панн, але ніхто так не поласкає тебе, ніхто такої щирості не дасть тобі, в такі м’які пелюстки не обгорне твоєї душі. Лю-лю, Стасю, лю-лю, любий. Хай осінні вітри нагадають тобі про твою Ію, про ту дівчину, яка все життя ладна віддати тобі, послати шляхи твої найкращими квітами душі своєї. Посипалися листя на деревах, згадай, Стасю, Ію. Листочки на землі — краплини сліз її. То плаче вона, що не може злитись з тобою, знайти шляхів до душі твоєї, розбити клітки, що роз’єднують нас".
"Не чаруй мене чарами, Іє, не сплітай мені з вінків налигачів. В ранкову пору ти принесла мені пучок найсвіжіших квіток, росою зрошених, сонцем обласканих. І прокинулась тоді душа моя, тисяча голосів повстала в ній. А хотів би я так заспівати, щоб задзвеніла моя пісня на цілий світ. Щоб одгукнулись на неї міліони змучених людей. Понесу я до них радість, радість ласки, що украв у квітів твоїх. Не тужи, моя люба, не будуй кліток мені, не сплітай уздечок. А почуєш пісню — линь до мене, люба Іє! В сяйві власних променів озолочу тебе."
І пішов від неї рішучий і сміливий, з пуком надій в серці. І тремтіла душа вогнем пісень, екстазом радості. М’яко заколивалася струнким станом панна Ія, і дві темних коси повисли в повітрі. Щось найрідніше одірвала од власного серця і послала його в невідому просторінь. І сльози болю пильно ховала від присутніх, тільки темні широкі очі ловили останню точку зникаючого Стася.
Лю-лю, лю-лю... шумлять віти на деревах. А в душі нечутними пальцями ходить Ія, замогильною ласкою точить його кров.