Даруйте за філософський відступ. Я, здається, далеченько відійшов від бази...
На кожному кроці подибував купки яєць різної величини, форми і забарвлення: були круглі, немов кульки для пінг-понгу, були продовгуваті, як баклажан, одні зовсім білі, інші темно-сині, а ще інші плямисті, як у горобця. Висиджує їх саме сонце. Це дуже незвично — знаходити стільки яєць і не бачити жодної пташки.
А сонце пекло немилосердно. Мені здавалося, що я відчував на плечах і спині малюнок моєї теніски. Це була тропічна спека. Рухатись ставало дедалі важче. Я хотів було забити лупооку ігуану (принаймні вона дуже нагадує цю південноамериканську істоту) і порадувати Марію з Олексою свіжою юшкою. Де там! Ця істота, здавалося, не бігала, а плавала при самій землі, швидко-швидко перебираючи лапами. Та й навряд чи палиця заподіяла б їй шкоди, бо рептилія була з доброго середньоазіатського варана...
Пригадалося, як півдесятка сіро-зелених, вкритих поперечними смугами ігуан продавали в порту невеликого мексіканського містечка. Метрові лігуани (так їх називають у тих краях), яких було припнуто за лапи до пакола, з лихим сичанням кидалися на кожного, хто до них наближався...
Добираючи палицю, я подумав, що полювати на рептилію слід у ранкові або вечірні сутінки, — тоді вона мусить бути кволою. Мабуть, інші мешканці краю теж беруть свою життєву силу у сонця. А якщо це так, то мені — теплокровній істоті — неможливо буде ополудні втекти від велетня, страхітливе іржання якого час від часу долинало з-за скель.
Яке добро ця наша будка! Тут тобі й холодильник, і кондиціонер (останній, правда, я ввімкнув ненадовго, бо він принаджує звуком комах). Недаремно на неї накинув оком Мурченко. Мені здається (може, я й помиляюсь), що апетит Мурченка пояснюється не лише дачними вигодами. Вони з Пойдою, мабуть, пронюхали щось про винахід Заміховського. Адже книжка Олекси, хоч і мізерним тиражем, а таки побачила світ. Дехто сприйняв концепцію Заміховського як новий літературний прийом наукової фантастики, дехто — як наукове хуліганство, а є й такі, що поставились до неї з довірою. Зокрема, мій приятель, про якого я колись згадував і який працює у відділі Мурченка. Що ж до мене, то я не вірю і ніколи не повірю у можливість подорожувати в часі.
Заміховський змайстрував гравеліт. До речі, в його брошурі тісно переплелися три основні поняття: час, простір і гравітація. Олекса вважає, що жодне з цих трьох понять не можна розглядати без двох інших. Бо саме в часі відбувається розширення Землі, Сонячної системи, галактики і т. д. і, отже, змінюється й величина тяжіння. А по-моєму, він відкрив закон, знаючи який, можна створити пристрій, що нейтралізує тяжіння предметів. На користь мандрівки в часі мене не переконало й те, що ми опинилися в світі рептилій. На Землі скільки завгодно куточків, де можна зустріти дивовижних тварин. Той же "дракон", а по-справжньому просто велетенський варан, мешкає не тільки на острові Комодо, а й на інших індонезійських островах — Рінджа, Подар, Флорес. Варан, довжина якого перевищує чотири метри, водиться також в джунглях Нової Гвінеї. Не дивує мене й те, що тут не видно ссавців, —було б дивно, аби хоч один з них уцілів у такому кишлі рептилій. Бентежить тільки одне — чому в цих краях не водяться птахи?
Міркуванню поклало край страхітливе іржання. Від скель насувалося двоноге чудовисько. Воно не поспішало: то нагиналося і, ловко роздерши руками пальму, вигризало з неї м’якуш, то підводилося на весь зріст і сторожко оглядало місцевість. Блиск його крокодилячих очей гіпнотизував і сковував. Звір таки нагадував крокодила, якому набридло плазувати і він став на задні. Від пласкої широкої голови аж до кінчика хвоста ламаною лінією тягнувся гребінь, а зі споду шиї звисало воло. Коричнево-зелене тіло рептилії покривали чи то бородавки, чи бляшки зароговілої шкіри. "І-го-го-о!" — заревіло страховисько, блиснувши двома рядами білих зубів. Від того звуку і виду в мою свідомість несподівано заповз сумнів: "Може, й справді ми в тріасі?"
Тим часом звір ліг і почав плазувати, а точніше — човгати черевом по камінню. Він перевертався з боку на бік, дриґаючи товстелезними ногами. Він ліг би й на спину, але заважав гребінь. Звір ніби купався в спекотному сонячному промінні. Я між тим приходив до тями. Мені навіть стало соромно за свою хвилинну слабкість. А невіра в те, що ми зараз у тріасі, ще більше укріпилася, коли мені прийшли на пам’ять (до речі, пам’ять у мене завжди була надійною) рядки з книги Айвена Сандерсона "Там чудеса": "Коли ми досягли середини звивистого порожистого плеса, яке розтяглося на відстань близько трьох кілометрів, раптом розлігся звук, страхітливішого за який мені не доводилося чути за все своє життя. Його можна було порівняти лише з гуркотом землетрусу або вибухом авіаційної бомби, яка розірвалася неподалік. Той звук розлігся праворуч, з більшої берегової печери. Бен, що сидів на носі з веслом, рухнув на дно каное. Те ж саме зробив і Бессі. Джеральд же намагався повернути своє каное бортом до вируючого потоку і носом до місця, звідки почувся звук. Я, немов навіжений, почав гребти, але течія продовжувала нести нас до входу в печеру. Коли і я, і Джеральд були вже навпроти входу до неї, почувся новий перекат гуркоту і щось гігантське, блискучо-чорне піднялося з води, яка завирувала піною винного кольору. "Воно" здибилося на мить і знову з ревінням плюснулося назад. Це була чиясь голова, схожа на тюленячу, але сплюснуту зверху, а розмір її був завбільшки з дорослого гіпопотама. Ми вискочили з порогів зі швидкістю, яка зробила б честь гарвадській вісімці, а Бессі й Бен отямилися, коли ми вже були на середині озера..." Цей уривок, щоб Ви знали, не з фантастичного твору. Автор — відомий дослідник і мандрівник. Тварина, яку описав А. Сандерсон, водиться в Африці; місцеві жителі називають її м’куум’бембу. В Африці, а не в тріасі!.. До речі, голова і хвіст м’куум’бембу — як у ящірки. Вона нападає на бегемотів, носорогів і слонів. Ось чого в тому місці, як запевняє А. Сандерсон, не зустрінеш жодного з цих теплокровних велетнів.