— А міжнародна стратиграфічна шкала? — спитав Заміховський.
— Та в ній же дається послідовність історичних подій, а не вимірюється час. Зі стратиграфічної шкали ми довідуємося про те, що на зміну, скажімо, кистеперим рибам прийшли стегоцефали, а їм на зміну — рептилії. А от коли пов’язати конкретні історичні події з метрикою абсолютного часу, хай навіть базисом тієї метрики буде початок уранового розпаду, матимемо цільну спіраль біологічного розвитку — від амеби до людини. Тоді неважко буде простежити, на яких витках траплялися розриви спіралі і як пішов би розвиток, коли б тих розривів не сталося. Реконструювати минуле — це вже прогнозувати майбутнє.
— Проблему ви, справді, поставили велику, — промовив Заміховський задумливо, — але щоб її розв’язати відомими методами, життя не вистачить.
— Буцімто людське життя — це так уже й багато... Життя — тільки мить у порівнянні з загальним розвитком, сірник, який швидко згорає, запаливши інший, і так без кінця. Проблему розв’язуватимуть багато поколінь. Але започаткуємо її ми з вами, — сказав Чумак.
На зауваження Заміховського, що з допомогою машини часу можна "сповзти" по спіралі розвитку аж до її основи і таким чином простежити картину еволюції, він лише всміхнувся. Тоді підвівся й попрямував на подвір’я. Йшов поволі, ніби ступав по чомусь глейкому.
Прийшовши якось уранці на роботу, Заміховський побачив під дверима Чумака, що сидів на зеленому напханому рюкзакові.
— Скаржився вахтер, ви тут до півночі грюкали, — мовив учений після привітання. — Наступного разу, коли надумаєте зоставатися після роботи, візьміть дозвіл. Тут такий порядок.
Заміховський відімкнув двері, і вони затягли рюкзак у лабораторію, де тхнуло нашатирем і припоями. Чумак, угледівши на столі консервну бляшанку, заповнену обрізками сиру, докірливо похитав головою.
А Заміховський, копнувши носаком рюкзак, поцікавився:
— Це ті породи, що ви привезли тоді з Донбасу?
— Породи? Для нас із вами це матеріалізований час! Цим зразкам стільки років, що наше з вами життя в порівнянні з ними — блискавично короткий спалах. Марія віднайшла в них сліди флори верхнього девону... Вам же треба визначити їхній абсолютний вік. Оця купа керна стане однією з безкінечної множини світних точок на лінії часу, яку ми з вами почнемо малювати.
Після цього Чумакового завдання в колі зацікавлень Заміховського опинилася кімнатка на третьому поверсі, де за мікроскопом просиджувала дні Марія. Та скоро вони стали спілкуватися і в сквері у місті. Вони вже не були схожі на колег, яких поєднують тільки наукові інтереси. Про це свідчили щасливі обличчя і те, що дівчина аж надто природно повисла в Заміховського на плечі. "Хай вам щастить!" — подумав тоді Чумак. У нього з’явилася надія, що подружнє життя, коли таке настане, зруйнує ілюзійний світ, у якому перебував Заміховський. Від цього буде користь не тільки Олексі, а й тій ідеї, на служіння якої Чумак сподівався його навернути. Втім, якби Мирославу Петровичу довелося вибирати між людиною, що перебуває в полоні ілюзій, і поміркованим раціоналістом, то перевагу він віддав би першій.
Небагато часу знадобилося Чумакові, щоб зробити Заміховського своїм однодумцем, проте делікатні натяки на те, що машина часу коли й не ідея-фікс, то принаймні проблема далекого майбутнього, наштовхувалися на нездоланний опір. Дедалі частіше завідуючий сектором знаходив на лабораторному столі книжки з теорії часу, сторінки, списані небаченою досі символікою, якісь прилади й деталі, котрі Заміховський намагався скоріше прибрати з видного місця. А одного разу вчений застав Заміховського в піднесеному настрої. Його молодший колега дістав із шухляди брошуру і, перегорнувши жовту обкладинку, написав щось на титульній сторінці. Тоді подав брошуру Чумакові.
"О. Заміховський. Гіпотетичні аспекти перебігу часу", — прочитав учений. А нижче було написано карлючкуватим почерком: "Шановному Мирославу Петровичу на міцне здоров’я і творчі здобутки! Автор".
— Вітаю! Вітаю! — сказав Чумак, проте йому довелось докласти чимало зусиль, щоб надати голосу щирості. Адже вихід брошури — то офіційне визнання наукових поглядів його молодшого колеги. Отже, слід чекати, що Заміховський тепер сконцентрує зусилля на створенні машини часу і, звісно, занедбає основну роботу.
Але нічого подібного не сталося. У товстому лабораторному журналі з’являлися нові й нові записи про вік порід, які він визначав на вдосконаленому ним уран-свинцевому годиннику з нечуваною досі точністю. Якось учений, проглядаючи густо списані сторінки журналу, зауважив:
— Отже, синицю в жмені, можна сказати, маємо.
Те зауваження було продовженням давньої розмови про реальну, хоч і трудомістку, можливість створення геологічного календаря, на відміну від гіпотетичної машини часу, яка, на думку Чумака, можлива тільки в уяві.
— Гадаю, й журавлеві вже недовго в небі літати, — відповів Заміховський, ставлячи крапку після щойно написаної формули, яка вийшла в нього майже на сторінку.
Чумак не встиг запитати, що саме він Мав на увазі, бо в дверях виросла Марія й покликала його до директора.
Заміховський окинув поглядом зграбну постать дівчини в короткій спідниці й смугастій безрукавці, поцікавився:
— Маріє, тобі ніхто не казав, що ти чаклунка? Не дивуйся. Справа серйозна. Щораз, коли ти дивишся з вікна на мою будку, я, немов за командою, кидаю все і виходжу на подвір’я.
— Є причина до грайливого настрою? — незворушно спитала дівчина.
— Є.
— Отже, треба розуміти, що в кіно ми сьогодні не підемо?
Через тиждень Заміховський зник. Разом з лабораторією. На подвір’ї, в кутку між двома корпусами — фізичним і геологічним, зостався тільки прямокутник розміром три на п’ять метрів, по краях якого з тріщин у бруці пробивалася вбога травичка.
Чумак прийшов до Марії пригнічений і змарнілий.
— Маріє, ви нічого не скажете з приводу зникнення Заміховського? — запитав він.
Дівчина, підвівши голову від бінокуляра і кліпнувши довгими, як у ляльки, віями, відказала:
— Ні.
— Хіба він жодного разу не поділився з вами своїми планами?
— Не поділився.
Учений нервував. Кілька разів підводився, походжав од вікна, де на підвіконні густо росли квіти, до дверей, знову сідав і нервово вистукував пальцями по лакованій поверхні столу. Дівчина тим часом схилилася над мікроскопом.