— Тепер у нас на флоті новий "Варяг" — гвардійський ракетний крейсер, — уточнив боцман.
Ми наближалися до далекосхідних берегів Вітчизни. Раптом на тлі вечірнього неба, ніби крила велетенської чайки, майнув силует. Відстань між ним і "Витязем" дедалі зменшувалась, і ми незабаром побачили диво-корабель.
Та був "Варяг". Сталевими грудьми розтинаючи хвилі, ракетний крейсер мчав у далеч.
Ви, може, помітили — романтичне й високе люди іноді шукають чомусь на стороні, за далекими далями, тоді як воно з нами поряд.
Я теж замолоду припускався такої помилки.
Наївні юнацькі мрії привели мене на факультет журналістики. Я кажу "наївні", тому що жодному з нас факультет, на якому ми вчилися, не приніс очікувальної втіхи.
Хлопці-романтики, ми марили лірикою; дехто навіть курсові роботи намагався писати віршами, аби втамувати невситимість душі. А, виявляється, журналістика майже така ж точна наука, як і математика та фізика. І ніхто нас не збирається вчити, як складати вірші. Творчість — дорога в незвідане.
Відчуваючи потяг краще знати життя, без чого немислима творчість — те, про що кожен із нас мріяв, — чимало моїх однокашників відразу після університету відмовилися од "голої" журналістики. Їх покликало Життя. Один став бригадиром віддаленого колгоспу, другий — чабаном в степах Казахстану. Кілька подалися в донецький край.
Правильно те чи ні, судити не беруся. Особисто я почав працювати за фахом, у молодіжній газеті.
Репортер, як відомо, пише про все на світі. Місцевих тем йому, бач, замало — він по всіх усюдах шука "вдарний" матеріал.
Так діяв і я, вчорашній випускник.
Мене кликали дороги, на яких, гадалося, знайду що-небудь сенсаційне, неповторно-прекрасне.
Хибність цих сподівань зрозумів пізніше. Бо той, хто зірко вдивляється в навколишнє, в простих, на перший погляд, звичайних людей, — рано чи пізно натрапить на те, чого шукає, й — не треба їхати світ за очі! — відкриються йому творчі обшири.
Жив я на привокзальній вулиці столиці, успішно постачав репортажі про людей з далеких країв. Так, з далеких! Адже тих, з ким мешкав в одному й тому ж місті, ба навіть будинку, не знав і знати не хотів — близорукість серця, властива зарозумілій юності.
Кількома поверхами наді мною однокімнатну квартиру займав неговіркий, вайлуватий чоловік. Я майже щодня зустрічався з ним на вхідному майданчику. І, як заведено у мешканців великого міста, вдавав, що ми незнайомі. Хіба що кивком голови вряди-годи вітав свого неговіркого сусіда. Бо (знову-таки ота нічим невиправдана зверхність!) думалося: мало хто мешкає зі мною в будинку.
Одного разу з приятелем із сусіднього під'їзду, завзятим спортивним болільником, я завів розмову про матч смерті — поєдинок, що відбувся в роки фашистської окупації між динамівцями Києва і футболістами-чужинцями.
— А знаєш, невігласе, хто той вайлуватий сусіда? — запитав мене він.
— Мабуть, якийсь нудний бухгалтер чи, може, кондитер, — жартом відбувся я.
— Сам ти кондитер!
І я почав придивлятися до нашого загадкового мешканця.
На подвір'ї, де малеча ганяла ганчірковий м'яч, "кондитер", вертаючись, мабуть, із роботи, завжди притишував ходу, на хвильку зупинявся, щоб подивитись, як змагаються юні чемпіони. Та й сам він, бачив я, не раз піддавав м'яч. З якоюсь особливою граційністю.
Лише згодом довідався, що той симпатичний вайло — один із учасників матчу смерті, кому пощастило вижити. Прізвище його, Балакін, знане серед багатьох киян.
Ось так розвіювалась моя юнацька зарозумілість.
Тоді-то, пригадується, наближався ювілей битви крейсера "Варяг" і канонерського човна "Кореєць" на рейді далекого порту Чемульпо. Кораблі пішли на подвиг: замість полону обрали героїчну смерть.
Це їх славить пісня:
Наверх вы, товарищи, все по местам!
Последний парад наступает…
Я задумав написати про легендарні кораблі і їхні екіпажі.
У списку нагороджених варягівців медаллю "За відвагу", який було надруковано в зв'язку з ювілеєм, значилося й кілька наших земляків-українців. Колишній матрос першої статті крейсера "Варяг" Адольф Домінікович Войцеховський жив на Хмельниччині, Карпо Іванович Болдирєв — у Ворошиловграді, а ще двоє — підшкіпер Андрій Іванович Пікетник та матрос-санітар Модест Денисович Володимиренко — в Києві.
Час не жде, літа швидкоплинні, дарма що ми віримо в невичерпний запас років. Поки я збирався писати, не стало Андрія Пікетника. Тоді я вирішив зв'язатися з Модестом Володимиренком, який, знав, живе у Києво-Святошинському районі. На мій лист надійшла відповідь: "Виконком Білогородської сільської Ради повідомляє: Володимиренко Модест Денисович помер тисяча дев'ятсот шістдесят четвертого року. В селі Петрівському, Білогородської сільської Ради проживають його дочка Михайловська Палажка Модестівна і його син — Володимиренко Іван Модестович".
Час таки невблаганний — жодного з варягівців я не застав у живих… А ще довідався, що Андрій Іванович Пікетник — під час бою з японською ескадрою він на горішньому містку "Варяга" визначав відстань до ворожих кораблів — понад тридцять років працював на Київському молочному заводі, тому заводі, що за кілька кроків од будинку, в якому я, молодий, безжурний верхогляд, жив.
"Що не кажіть, світ — тісний, а ми неповороткі й короткозорі", — з гіркотою подумав я.
Минуло ще кілька літ. Одна випадкова зустріч знову наблизила мене до легендарного "Варяга", впритул наблизила до тих, хто пов'язав із ним свою долю.
Пам'ятаю, весна того року якось непомітно перейшла в літо. По молодих садках достигали вишні. Наливаючись снагою землі, духмяніли яблука. Швидкий поїзд Київ — Ленінград на станцію Носівка прибував опівдні.
Була неділя. Жінки з довколишніх сіл вже продавали білий налив. Пахощі яблук змішувалися з гірким, прогрітим липневою спекою запахом гудрону й виплюхнутої з паровозних топок вугляної кіптяви.
Край неба на заході оповили хмарами, і раптом по листю трепетних сокорин залопотіли краплини. Коні, запряжені в підводи, стояли під крислатими деревами на привокзальній площі. Нашорошивши вуха, вони злякано заіржали.
Вдарив грім.
Злива загнала людей в укриття — під навіси. Та коли просигналив гудок і поїзд, зненацька вигулькнувши з-за дощової габи, зупинився, всі, хто стояв під деревами, подалися на перон.