— Чи й не пізно ?
— А то ні ? Я прокинулась — перші півні співали,, а тебе ще все не було...
— Кудінов приїздив. Ходив до нього в своїх воєнних справах раду радити. Це — не твого баб'ячого розуму справа.
— А чого ж він до нас не заїхав ночувати?
— Поспішав до Вешок.
— У кого ж він спинявся?
— В Абощевкових. Вони йому якоюсь далекою ріднею доводяться, чи що.
Наталя більш ні про що не спитала. Помітне було в ній якесь вагання, але в очах світилась потайність, і Григорій так і не зрозумів — повірила чи ні.
Він нашвидку поснідав. Пантелей Прокопович пішов сідлати коня, а Іллівна, христячи й цілуючи Григорія, зашептала скоромовкою:
— Ти бога ото ... бога, синку, не забувай ! Чутки мали ми, що ти якихось матросів порубав... Господи І Та ти, Гришо, схаменись ! В тебе ж он, * диви, які діти ростуть, а в тих, загублених тобою, теж либонь дітки позоставались ... Ну, як же так можна? Змалечку який ти був ласкавий та лагідний, а зараз так і живеш з насупленими бровами. В тебе вже, гляди, серце як вовче зробилось ... Послухайся матір, Гришуню 1 Адже теж не замовлений, і на твою шию шабля лихої людини знайдеться...
Грогорій невесело посміхнувся, поцілував суху материнську руку, підійшов до Наталі. Та холодно обняла його,
відвернулась, і не сльози побачив Григорій у сухих її очах, а гіркоту й притаєний гнів... Попрощався з діт-ворою, вийшов.
Притримуючи стремена ногою, держачись за шерстку кінську гриву, чомусь подумав: "Ну от, знов по новому повернулось життя, а на серці все так само холоднувато й порожни... Видно, і Ксанка зараз вже не зумід заело-питу цю порожнечу..."
Не оглядаючись на рідних, що товпились біля воріт, він ходою поїхав по вулиці і, проїжджаючи повз астахівський курінь, скоса поглядаючи на вікна, побачив у просвіті крайнього в горниці вікна Оксану. Вона, посміхаючись, махнула йому вишиваною хусткою і зараз же зібгала її, притисла до рота, до потемнілих від безсонної ночі очниць...
Григорій поскакав шибкою польовою риссю. Вибрався на гору, і тут побачив на літньому шляху двох вершників і підводу, що помалу посувались назустріч йому. У вершниках пізнав Антипа Бреховича та Стремянеікова—молодого чорненького й меткого козачка з верхнього кутка хутора. "Побитих везуть",— догадався Григорій, поглядаючи на волову підводу. Ще не зрівнявшись з козаками, спитав:
— Кого везете?
— Олексу Шаміля, Томіліна Івана і Якова Підкову.
— Убиті?
— На смерть.
— Коли?
— Вчора, навзаходй сонця.
— Батарея ціла?
Ціла. Це їх, батарейців наших, взяли червоні на квартирі в Калиновому куті. А ПІаміля порубали так... по дурному,
Григорій скинув папаху, сліз з коня. Підвідчиця, немолода козачка з Чира, спинила воли. На возі рядочком лежали зарубані козаки. Не встиг Григорій підійти до воза
як вітрець вже наніс на нього солодкавий запах. Олекса Шаміль лежав посередині. Синій, старенький чикменишко його був розхристаний, холостий рукав був підкладений під розрубану голову, а куска давним-давно відірваної ;руки, обмотана брудною ганчірочкою, завжди така рухлива, була конвульсійно притиснута до опуклого заслону бездушних гр}тдей. У мертвому вискалі білозубого Олек-синого рота навіки застигла лють, але полуб'янілі очі дивились на синд небо, на хмарку, що пропливала над степом, із спокійною і, здавалось, сумною задумою...
У Томіліна обличчя було невпізнанне; та, власне, і обличчя того не було, а так, щось червоне й безформене, навскоси стяте шабельним ударом Яків Підкова, що лежав на боці, був шафранно — жовтий, кривошиїй через те, що йому майже геть чисто зрубали голову. Спід розтеб-нутого коміра захисної гімнастерки стирчала біла кістка перерубаної ключиці, а на лобі, вище очей, чорною, променистою звіздицею кров'янів кулевий надріз. Хтось із червоноармійців, видимо зжалівшись над козаком, що трудно вмирав, стрельнув у нього майже всупір, так що навіть обпік, і чорні цяточки порохового запалу зостались на мертвому обличчі Якова Підкови.
— Ну що ж, братця, давайте пом'янемо своїх хуторян, покуримо за упокой їх,— запропонував Григорій і, відійшовши геть, попустив попруги на сідлі, розгнуздав коня і, примотавши повід до лівої передньої ноги його, пустив поскубити шовковистої стрельчасто вируненої зеле-нини.
Антип і Стремянніков охоче спішились, стриножили коні, пустили попасом, полягали. Закурили. Григорій, поглядаючи на клочувато-шерстого, ще не вилинялого вола, що тягся до дрібного подорожника, спитав:
— А Шаміль як загинув?
— Чи віриш, Пантелейовичу — через свій дур.
— Як?
— Та бачиш, як воно сталось,— почав Стремянніков.—
Вчора, сонце з полудня, виїхали ми в роз'їзд. Платон Рябчиков сам послав нас під командою вахмістра... Чий він, Антипе, вахмістр наш з яким вчора їздили?
* А чума його знад!
*— Ну та чорт з ним! Він — незнайомий нам, чужої сотні. Еге-е-е... Отож, їдемо ми собі, чотирнадцятеро нас козаків, і Шаміль з нами. Він вчора цілісінький день був веселий такий, значця серце його нічого йому не могло підказати! Ідемо, а він куксою сводю мотад, повід на луку кинув і каже: "Ех, та коли вже наш Григорій Пантеле-йович приїде! Хоч би випити з ним ще та пісень заспівати". Отакечки; поки доїхали до Латишівського бугра, все роздишканював.
Ми по горочкам летели Наподобье саранчи.
Из берданочков стреляли,
Все — донские козачки !
I ось таким чином з'їхали ми — це пже аж біля Топкої балки — до улоговини, а вахмістр і каже: "Червоних ніде, хлопці, не видно. Вони, певне, ще із слободи Астахової не вивантажувались. Мужики — вони ліниві рано вставати; мабуть, досі полуднують, хохлацьких курей варять-смажать. Перепочиньмо й ми трошки, а то вже й коні наші змокріли".— "Ну, що ж,— кажемо, — гаразд". І от спішились, лежимо на траві. Одного дозорця послали на пригорок. Лежимо, дивлюсь, Олекса покійник, біля свого коня порадться, черезподушечну попругу йому попускад. Я йому кажу: "Олексо, ти б попругу ото не попускав, а
то, не дай бог якого гріха, доведеться естрено виступати,
__ "
а ти коли ж и підтягнеш, попругу ту, сводю калікою-рукою?" Але він вискирядться: "Ще швидше від тебе управлюсь. Ти чого мене, щеня зелене, вчиш?" Ну, по тому попустив попругу, коня рознуздав. Лежимо, хто курить, хто казачками займадться, а хто дрімад. А дозорець наш тим часом теж придрімав. Ліг—туди ж його в перемет!—під горбком і сни пускам. Тільки чую — мов би здаля кінь пирснув. Ліньки було мені вставати, та все ж таки встав, виліз з тої уловини на горбок. Зирк, а з сотенник від нас низом балочки червоні їдуть. Попереду них командир на гнідому коні. Кінь під ним, як' лев. І дисковий кулемет везуть. Я тут шкереберть в уголовину, гукаю: "Червоні! На коней!" І вони могли мене уздріти. ЗаРаЗ же чуємо — команду в них там подають. Попадали ми на коней, вахмістр було палаша видобув, хотів в атаку кидатись. А де вже там в атаку, коли нас — чотирнадцятеро, а їх півсотня, та ще кулемет при них! Кинулись ми верхи тікати, вони було шмагнули з кулемета; та тільки бачать, що кулеметом їм нас не посікти, бо рятує нас балка. Тоді вони пішли навздогін за нами, але в нас коні жвавіші, відбігали ми, сказати, на лан довжнику, попадали з коней і зачали відстрілюватись. І тільки тут бачимо, що Олекси Шаміля з нами нема. А він, значить, коли знялась буча— до коня, черк цілою рукою за луку, і тільки ногою — в стремено, а сідло коневі під черево. Не 'всгиг скочити на коня, і зостався Шаміль віч-на-віч з червоними, а кінь прибіг до нас, ніздрів аж полум'ям б'є, а сідло під черевом мотається. Такий полохливий зараз став, що й людину не підпускає, хропе як чорт! Ось, як Олексій дуба дав. Якби не попускав черезподушечну, живий би був, а то ось... — Стремянніков посміхнувся в чорненькі вусики, закінчив:—Він недавнечко все наспівував: