Станеться ж так, що не до смерті —кусне куля котрогось Ванюшку або Сьомушку, — тут тільки пізнаю він нещадну суворість війни. Тіпнуться в нього обметані темним пухом губи, скривляться... Крикне "воїн" зай-чачим, схожим на дитячий, криком: "Ріднесенька моя ма-мусенько!"—і дрібні сльози сипнуть в нього з очей. Буде санітарна бричка потрясувати .його на бездоріжних вибоїнах, ятрити рани. Буде бувалий сотенний фельдшер промивати кулевий чи уламковий надріз і, посміюючись, потішати, як дитину: "У кішки боли, у сороки боли, а у Ванюшки загойся". А "воїн" Ванюшка плакатиме, проситиметься додому, кликатиме матір. Та якщо загоїться рана і знову попаде він до сотні, то вже тоді навчиться остаточно розуміти війну. Тиждень-два пробуде у лавах, в боях і сутичках, зачерствів серцем і потім, диви, стоятиме якось перед полоненим червоноармійцем і, відставивши ногу, спльовуючи набік, наслідуючи якогось зві-ряку— вахмістра, почне цідити крізь зуби, питатись ламким баском:
— Ну що, мужик, в кровину твою мать, попався ? Га-а-а ! Землі закортіло ? Рівності ? Ти ж, мабуть, комуняка ? Признавайся, гад! — і, бажаючи, показати молодецтво, "козацьке завзяття", підійме гвинтівку, вб'д того, хто жив і смерть прийняв на дінській землі, воюючи за радянську владу, за комунізм, за те, щоб ніколи в світі на землі не було во§н.
І десь у Московській або Вятській губерні, в якомусь загубленому селі великої Радянської Росії мати червоно-армійця, одержавши повідомлення про те, що син "загинув у боротьбі з білогвардійщиною за визволення трудового народа з ярма поміщиків та капіталістів" ... — заголосить, заплаче... Пекучим смутком візьметься материнське серце, сльозами зійдуть тьмяні очі, і щоденно, завжди, до смерті згадуватиме того, що колись його носила в утробі, породила в крові та жіночих муках, який пав від ворожої руки десь на безвісній Донщині...
Ішла півсотня татарської піхоти, що дезертувала з фронту. Ішла піщаними розливами бурунів, сяючою малиновою шелюгою. Молоді — весело, бездумно, старики, на сміх прозвані "гайдамаками", — зітхаючи, із затаєною сльозою ; заходив час орати, волочити, сіяти ; земля кликала до себе, кликала неугавно вдень і вночі, а тут треба було воювати, гинути на чужих хуторах від вимушеного безділля, страху, скрути, нудьги. Через це й кипіла сльоза в бороданів, через це саме і йшли вони похмурі. Кожен згадував сво$ покинуте господарство, худобу, інвентар. Все ' потребувало чоловічих рук, все плакало без
хазяйського ока. А з жіноцтва що вимагати ? Висхне земля, не управиться з посівом, голодом жахне наступний рік. Адже недурно ж говориться в народонму прислів'ї, що "у хазяйстві й дідок згодиться краще, ніж молодиця".
Пісками йшли старики мовчки. Пожвавішали, тільки коли один з молодих вистрелив на зайця. 3а витрачений марно патрон (що суворо заборонялось наказом командувача повстанськими силами) вирішили старики винного покарати. Зігнали на парубійкові серце, відшмагали.
— Сорок різок йому! — запропонував було Пантелей Прокопович.
— Дуже багато!
— Він не дійде тоді!
— Шіш — над — цять ! — ревнув Христоня.
Погодрілись на шістнадцяти, на паристому числі. Провинника поклали на піску, спустили штани. Христоня складаним ножем різав хворостини, вкриті жовтими пухнастими котиками, мугикаючи пісню, а Анікушка шмагав. Всі інші сиділи поруч, курили. Потім знову пішли. Позэд усіх плентався покараний, витираючи сльози, туго Затягаючи штани. Як тільки проминули піски й вибрались на сіросупісні землі, почались мирні балачки.
— Ось вона, землиця — любка, хазяїна жде, а йому нема коли, чорти його по буграх тягають, воюд! — зітхнув один з дідів, показуючи на стряхлу ділянку зябі.
Йшли побіля ріллі, і кожен нахилявся, брав суху грудочку землі, що пахла весняним сонцем, розтирав її в долонях, тамував зітхання.
— Надоспіла земля!
— Саме зара3 би з букарем.
— Тут перепусти три доби, і сіяти не можна буде.
— У нас ото, на тім боці, трошки рано.
— Аджеж, рано ! Диви но, над ярами на Наддінні ще й сніг лежить.
Потім стали на привал, пополуднували. Пантелей Прокопович частував вишмагного парубійку відкидним "штан-новим" молоком. (Ніс він його в торбі, прив'язаній до цівки гвинтівки, і всю дорогу цідилась, стікаючи з торби, вода. Анікушка вже сміявся до нього; "Тебе, Прокоповичу, по сліду можна звести, за тобою мокра вилюга, як за биком, лишаються"). Частував і поваяшо говорив:
— А ти на стариків не ображайся, дуркуватий! Ну й вишмагали, яка ж біда ? За битого двох небитих дають.
— Якби тобі так вложили, діду Пантелею, либонь іншим би голосом заспівав!
— Мені, хлопче, і гірше вкладали.
— Гірше!
— Аджеж, гірше. Ясне діло, в старовину не так били.
— Били!
— Звісно, били. Мене, парубче, батько раз голоблею вдарив по спині — і то оклигав.
— Голоблею!
— Кажу — голоблею, значить — голоблею ! Е, йолоп! Молоко ото їж, чого ти мені в рот дивишся? Ложка в нього без держалка, зламав, мабуть? Халява! Мало тебе, сучого сина, нині шмагали!
Після полуднування вирішили подрімати на легкому й п'янючому, як вино, весняному повітрі. Полягали, підставивши сонцю спини, похропли трохи, а потім знову поплентались бурим степом, по торішній стерні, обминаючи дороги, навпростець. Ішли — вдягнені в сурдути, шинелі, сіряки й дублені кожухи; взуті в чоботи, в чирики, з шараварами, заправленими в білі панчохи, і ні у віщо не взуті. На багнетах метлялись харчові торби...
Такий невойовничий був вигляд у дезертирів, які повертались до сотні, що навіть жайворонки, відбринівши в голубому розливі небес, падали в траву коло прохожої півсотні.
Григорій Мелехов не застав на хуторі нікого з козаків. Вранці він посадовив верхи на коня свого підрослого
Мишутку, наказав з'їхати до Дону й напоїти, а сам пішов З Наталею провідати діда Гришаку й тещу.
Луківна зустріла зятя із сльозами:
— Гришенько, синочку! Пропадаймо ми без нашого Мирона Григоровича, царство йому небесне!.. Ну хто в нас на полі працюватиме? Насіння повнісінькі комори, а сіяти нема кому. І, голівонька ти моя бідна ! Зостались ми сиротами, нікому ото ми непотрібні, всім ото ми чужі, зайві... Ти поглянь но, як хазяйство наше зрушилось! Ні до чого руки не підіймаються...