Тільки вдосвіта Григорій відчув, що сп'янів. Він наче Здалеку чув чужу мову, важко ворочав кров'яними білками і величезним напруженням волі вдержував свідомість.
— Знов нами золотопогонники владають ! Прибрали владу до рук! — горлав Ермаков, пригортаючи Григорія.
— Які погони? — питав Григорій, відхиляючи руку Ермакова.
— У Вешках. Щож, ти не зна ш, чи що? Кавказький князь сидить! Полковник!.. Зарубаю! Мелехов! Життя свод покладу до твоїх ніжок, не дай нас у кривду! Козаки хвилюються... Веди нас до Вешок, —все поб'дмо й пустимо за димом! Ілька Кудінова, полковника — всіх знищимо! Годі їм нас мордувати 1 Давай битися і з червоними, і з кадетами. Ось чого хочу!
— Полковника вб'ємо. Він навмисне зостався... Харлам-пію! Давай радянській владі до ніг поклонимось: винні ми... — Григорій, на хвилину тверезіючи, криво посміхнувся.— Я шуткую, Харлампію, пий.
— Чого шутку$ш, Мелехов? Ти не шуткуй, тут справа еурйозна, — суворо заговорив Медведев. — Ми хочемо пере-тряхнути власть. Всіх змінимо й настановимо тебе. Я балакав з козаками, вони згодні. Скажемо Кудінову і його опричині добром: "Одступітьсявід влади. Ви нам не гожі". Відступляться — добре, а ні — рушимо полк на Вешки, і аж чорт їх враз візьме!
— Нема більше про це балачок! — лютішаючи, крикнув Григорій.
Медведев знизав плечима, відійшов од столу й пити кинув. А в кутку, звісивши з лави скуйовджену голову, креслячи рукою по забрудненій долівці, Рябчиков жалісно виводив :
Ты мальчишечка, разбедняжечка,
Ой ты склони свою головушку,
Ты склони свою головушку...
И-ех. На правую сторонушку.
На правую да на левую.
І, зливаючи З його тенорком, що по жіночому зворушливо жалівся, свій глухуватий бас, Олекса Щаміль підтягав і
На грудях когда лежал,
Тяжолехенько вздыхал...
Тяжелехонько вздыхал и в остатний раз сказал:
"Ты прости-прощай, любовь прежняя,
Любовь прежняя, чорт паршивая..
За вікном залнловів світанок, коли господиня повела Григорія до горниці:
— Годі вам його поїти! Відчепись, чортяко! Чи не бачиш, що він негодящий нікуди, — казала вона, насилу підтримуючи Григорія, другою рукою відштовхуючи Ермакова, що йшов за ними з кухлем самогону.
— Зорювати, чи шо ? — підморгував Ермаков, хитаючись розплескуючи з кухля.
— Авжеж, спати,
— Ти з ним зараз не лягай, пуття не буде...
— Не твоє* діло! Ти мені не свекор !
— Ложку візьми! цадаючи від нападу п'яного сміху, іржав Ермаков.
— І-і-і, чорт безсовісний! Залив зіньки ото та й верзе неподобне!
Вона вштовхнула Григорія до кімнати, поклала на ліжко, в сутінках з огидою й жалістю оглянула його мертвотно-бліде обличчя з невидющими заплющеними очима:
— Може узвару вип'єш?
— Зачерпни.
Вона принесла шклянку холодного вишневого узвару, і, присівши на ліжко, доти перебирала й гладила сплутане волосся Григорія, поки й заснув. Собі постелила на пічці, поруч з дівчинкою, але заснути їй не дав Шаміль. Зронивши голову на лікоть, він схропував, як переляканий кінь, потім враз прокидався, наче від поштовху, хрипло голосив:
... Да со служби — цы до — мой.
На грудях — по — го — ни — ки,
На плечах — хресты — ы — ы ...
Ронив голову на руки, а за кілька хвилин, дико озираючись, знов починав:
Да со службы...
хиі
Уранці, прокинувшись, Григорій згадав розмову з <3рма~ ковим та Медвед вим. Він не був уночі такий уже п'янив
і без особливого напруження відновив у пам'яті балачки про заміну влади. Йому стало ясно, що випивачка в Лихови"* довім була організована з певною ціллю: підбити його на переворот. Проти Кудінова, що відверто виявляв бажання йти до Дінця та з'єднатися з Дінською армією, велась інтрига ліво настроєними козаками, що потай мріяли про остаточне відокремлення від Дону та утворення в себе якоїсь подоби радянської влади без комуністів. Григорія ж хотіли притягти до себе, не розуміючи усієї згубності распрі всередині повстанського табору, коли кожної хвилини червоний фронт, бувши захитаний біля Дінця, міг легко змести їх разом з їх "міжусобицею". "Дитячі іграшки",— в думці промовив Григорій і легко скочив з ліжка. Одягшись, він збудив Ермакова й Медведєва, поскликав їх до горниці, щільно причинив двері.
— Ось що, братці: викиньте з голови вчорашню розмову і не шелестіть, а то погано вам буде! Не в тім річ, хто командувач. Не в Кудійові справа, а в тому, що ми в кільці, ми — як бочка в обручах, і не сьогодні-завтра обручі нас розчавлять. Полки треба посувати не на Вешки, а на Мигулін, на Краснокутську, — значущо підкреслював він, не зводячи очей з похмурого, байдужого обличчя Медведєва. — Так само, Кіндрате, нема чого білим світом мутити! Ви покрутіть мізками й зрозумійте: якщо зачнемо бракувати командування та влаштовувати всякі перевороти— загибель нам. Треба або до білих або до червоних прихилятись. Посередині не можна, — задавлять.
— Розмову, цур, не виносити, — відвернувшись, попрохав Ермаков.
— Помре проміж нас, але з умовою, щоб ви покинули козаків мутити. А Кудінов з його радниками, що ж? Повної влади в них немає, — як умію я, так і вожу свою дивізію. Плохі вони, слова нема, і з кадетами вони нас знов просватають, як пить дати. Але куди ж подамось? Путі нам, всі жилочки перетяті!
— Та воно так... — туго погодився Медведєв і вперше
т
за час розмови звів на Григорія малюсінькі, наставлені Злістю, ведмедячі вічка.
Після цього Григорій ще дві доби підряд пив по ближніх від Каргівської хуторах, п'яним кружалом пускаючи життя. Запахом самогону пропахся навіть пітник на його сідлі. Молодиці й дівчата, що дівочий вінок загубили, ішли через руки Григорія, поділяючи з ним коротку любов. Але на ранок, переситившись любовним запалом чергової утіхи, Григорій тверезо й байдужо, як про сторонню, думав:
"Жив і всього пізнав я за віджитий час. Молодиць і дівчат попокохав я, добрими кіньми... ех !.. попотоптав степ, батьківством тішився і людей убивав, сам на смерть ходив, на синя небо милувався. Що ж нового покаже мені життя ? Нема нового! Можна й померти. Не страшно. І у війну можна гратись без ризику, як багатому. Невеликий програш!"
Голубим сонячним днем пропливало в безладних спогадах дитинство... Шпаки в кам'яних кладках, босі Гриць-кові ноги в гарячому поросі, величаво застиглий Дін у зеленій облямівці лісу, відбитого у воді, дитячі обличчя друзів, молодява ставна мати... Григорій закривав очі долонею, і перед мисленим зором його проходили знайомі обличчя, події, іноді дуже дрібні, але чомусь чіпко при-смоктані до пам'яті, лунали в пам'яті забуті голоси втрачених людей, уривки розмов, різноликий сміх. Пам'ять направляла промінь спогадів на давно забутий, колись бачений пейзаж, і враз сліпучо повставали перед Григоріям— степовий простір, літній шлях, гарба, батько на передку, воли, рілля в золотистій щетині скошеного хліба, чорний розсип граків на дорозі... Григорій в думках, сплутаних, як сітчана діль, ворушив пережите, нахоплю-вався в цьому житті, що пішло кудись в неповоротне, на Оксану, думав: "Люба! Незабутня!"—і гидливо відсувався від жінки, що спала поруч нього, зітхав, нетерпляче ждав світанку і, ледве сонце малиновим розшивом, золотим позументом починало мережити схід, — схоплювався, вмивався, поспішав до коня.