Листа Григорій, не дочитавши, подер, кинув під ноги коневі. Кудінову на його наказ: "Негайно розвивай наступ на південь, дільниця Крутенький-Астахово-Греково. Штаб уважає за необхідне з'єднатися з фронтом кадетів. В противному разі нас оточать і розіб'ють" —не сходячи з сідла, написав: "Наступаю наБоківську, переслідую противника, що тікає, а на Крутенький не піду, наказа твого маю за дурного, і за ким я піду наступати на Астахово? Там окрім вітру та хохлів нікого немає".
На цьому офіційне листування його з повстанським центром закінчилось. Сотні, розбиті на два полки, підходили до сумежного з Боківською хутора Конькова. Ратний успіх ще на протязі трьох день не покидав Григорія. З боєм зайнявши Боківську, Григорій на свій ризик рушив на Краснокутську. Покришив невеличкий загін, що загородив йому шлях, але взятих полонених рубати не наказав, вирядив у тил.
9 березня він вже підводив полки до слободи Чистякової. На цей час червоне командування, почувши загрозу 3 тилу, кинуло на повстання кілька полків та батарей. Під Чистяковой) червоні полки, що підійшли, цокнулись з полками Григорія. Бій тривав три години. Описуючись "мішка" Григорій відтяг частини до Краснокутської. Але в ранішньому бою 10 березня вешенців добре потріпали червоні хоперські козаки. В атаці й контратаці зійшлись донці З обох боків, рубонулись, як треба, і Григорій, втративши в бою коня, з розрубаною щокою, вивів полки з бою, відійшов до Боківської.
Увечері він допитував полоненого хоперця. Перед ним стояв немолодий козак Тепікінської станиці, білявий, вузькогрудий, з клаптями червоного банта на вилозі шинелі. На питання він відповідав охотливо, але посміхався туго і якось скоса.
— Які полки були в бою вчора?
— Наш Третій козачий імени Стдньки Разіна. В ньому майже всі хоперського округу козаки. П'ятий Заамурський, Дванадцятий кавалерійський та Шостий Мценський.
— Під чиєю загальною командою? Кажуть, Кіквідзе вів?
— Ні, товариш Домнич зведеним загоном командував.
— Припасів багато у вас?
— Чорт — зна скільки!
— Гармат?
— Вісім, либонь.
— 3В1ДКИ зняли полк?
— З Кам'янських хуторів.
— Пояснили, куди посилають?
Козак пом'явся, але все ж відповів. Григорієві захотілось довідатись про настрій хоперців.
— Що гомоніли проміж себе козаки?
— Неохота, мовляв, іти...
—: Знають у полку, проти чого ми повстали ?
— Звідки ж ото знати ?
— Чому ж неохоче йшли?
— Так козаки ж ви? А тут набридло цяцькатись з війною. Ми ж як з Мироновим пішли — і ось досі!
— У нас, може, послужиш ?
Козак знизав вузькими плечима.
— Воля ваша ! Воно б неохота ...
— Ну йди! Пустимо до жінки... Скучив, либонь ?
Григорій, звузивши очі, подививсь услід козакові, покликав Прохора. Довго курив, мовчав. Потім підійшов до вікна, стоячи спиною до Прохора, спокійно наказав:
— Скажи хлопцям, щоб отого, якого я зараз допитував, нищечком повели в сади. Козаків червоних я в полон не беру! — Григорій круто повернувся на стоптаних закаблуках.— Нехай зараз же його... Іди!
Прохір пішов. З хвилину стояв Григорій, обламуючи хрупкі гілочки гераней на вікні, потім швиденько вийшов на ганок. Прохір тихо розмовляв з козаками, що сиділи на ослоні під коморою.....
— Пустіть полоненого. Нехай йому пропуск напишуть,— не дивлячись на козаків, сказав Григорій і повернувсь до кімнати, став перед стареньким дзеркалом, незрозуміло розвів руками.
Він не міг з'ясувати собі, чому він вийшов і звелів пуг стити полоненого. Адже почував він якусь зловтіху, щось схоже на задоволення, коли з усмішкою про себе промовив: Пустимо до жінки... "Іди", — а сам знав,
що зараз покличе Прохора й накаже хоперця стукнути в садках. Йому було трохи досадно на почуття жалості,— що ж інше, як не невідома жалість, прохопилась йому до свідомості й підбудила звільнити ворога? І в той самий час освіжливо радісно... Як же сталось? Він сам не міг з'ясувати собі. І це було тим дивніше, що вчора ж сам він казав козакам: "Мужик — ворог, але козак, який зараз йде з червоними, двох ворогів вартий 1 Козакові, як шпигунові, суд короткий: раз, два — і в божі во
рота".
З цим нерозв'язаним, пекучим протиріччям, з повсталим почуттям неправоти свого діла, Григорій і покинув квартиру. До нього прийшли командир Чирського полку— високий отаманець з непримітними, дрібними рисами обличчя, що стиралися в пам'яті, та двоз сотенних.
— Підвалили ще підкріплення!—посміхаючись, повідомив полковий. — Три тисячі кінних з Наполова, з Яблуневої річки, з Гусенки, окрім двох сотень піших. Куди ти їх діватимеш, Пан гелейовичу ?
Григорій начепив маузер та чепурну польову сумку, що дістались від Лихачова, вийшов на подвір'я. Тепло гріло сонце. Небо було по літньому високе й сннд, і по літньому сунули на південь білі баранці хмар. Григорій на провулку зібрав усіх командирів порадитись. Зійшлось їх
коло тридцяти чоловіка, посідали на зваленому тину, загуляв по руках чийсь кисет.
— Які будем плани укладати? Яким способом нам різонути оці полки, що потіснили нас від Чистяківки, і куди путь держатимемо ? — спитав Григорій і принагідно переказав зміст наказу Кудійова.
— А скільки їх супроти нас? Дізнавався з полоненого?— помовчавши, спитав один із сотенних.
Григорій перелічив полки, протиставлені їм, швиденько підрахував можливе число багнетів та шабель супротивника. Помовчали козаки. На раді не можна було виступати З дурним, веобміркованим словом. Грачівський сотенний так і сказав:
— Пожди трохи, Мелехов! Дай подумати. Де ж не палашем сікнути. Як би не схибнути.
. Він же перший і заговорив.
Григорій вислухав усіх уважно. Думка більшості, що висловились, зводилась до того, щоб не зариватись далеко навіть в разі успіху і вести оборонну війну. Проте, один З чирців завзяю піддержував наказ командувача повстанськими силами, казав:
— Нам нічого тут топтатись. Нехай Мелехов веде нас до Дінця. Що ви — ума рішились? Нас купка, а за плечима вся Росія. Як ми можемо встояти? Давонуть нас — і пропали ! Треба пробиватись! Хоч і.трошки в нас патронів, але їх добудемо. Рейду треба дати! Зважуйтесь!
— А народ куди дінеш? Жінок, дідів, дітвору?
— Нехай зостаються!
— Розумна, в тебе голова, та дурневі дісталась!