Голосили по весняному півні, десь, як жаркого полудня, самотньо кудкудакала курка.
На пригріві, з сонячного боку дворів терлись об тини воли. Вітром несло з бурих спин їх посічений по весні волос. Пахло талим снігом солодкаво й прісно. Погойдуючись на голій гілці яблуні, коло христониних волів цвірінькала малюсінька жовтопуза синичка-зимнуха.
Григорій стояв біля воріт, ждав появи з горба підвід і мимоволі перекладав стрекотання синиці на знайому З дитинства мову. "Гостри-плуг, гостри-плуг", — радісно вимовляла синичка цього відлижного дня, а на. мороз — Звав Григорій — мінявся її голос; скоромовкою синиця радила, і виходило так само похоже: "Узувай чирики, узувай чирики".
Григорій перекидав погляд з дороги на скакливу зим-нуху. "Гостри-плуг, гостри-плуг"—лящала вона. І несподівано згадалось Григорієві, як разом з Петром в дитинстві пасли вони на степу гиндичата, і Петро, тоді білоголовий, з вічно облупленим кирпатим носом, майстерно наслідував гиндиче бурмотіння і так само перекладав їх гомін на свою дитячу, потішну мову. Він вміло видавав писк скривдженого гиндичати, тоненько вимовляючи: "Всі в чобітках, а я ні", "всі в чобітках, а я ні". І зараз же, витріщаючи оченята, згинав у ліктях руки, як старий гиндик, ходив боком, бурмотів: "Гур! Гур! Гур! Гур! Купимо на базарі пустунові чобітки!" Тоді Григорій сміявся щасливим сміхом, просив ще погомоніти по гиндичому, упрохував показати, як заклопотано бурмотить гиндичий виводок, виявивши в траві якусь сторонню річ, як от бляшанка або клапоть матерії...
В кінці вулиці показалась головна підвода. Обіч неї йшов козак. Слідом за першою виповзали друга й третя. Григорій змахнув сльозу й тиху усмішку непроханих спогадів, швиденько пішов до своїх воріт. Матір, збожеволілу 3 горя, хотів удержати в першу страшну хвилину і не допустити до підводи з трупом Петра. Поруч передньої підводи ступав без шапки Олекса Шаміль. Обрубком руки він притискав до грудей папаху і в правій держав волосяні віжки. Григорій, не задержавшись поглядом на обличчі Олекси, глянув на сани. На сблом'яній постилці, обличчям догори, лежав Мартин Шаміль. Обличчя, зелена гімнастерка на грудях та втягнутому животі залиті замерзлою кров'ю. На другій підводі везли Маницькова. Порубаним обличчям увіткнутий він у солому. У нього мерзлякувато втягнута в плечі голова, а потилиця зрізана начисто вмілим ударом; чорні бурульки волосся бахромою оторочували оголені черепні кістки. Григорій глянув на третю підводу. Він не пізнав мертвого, але руку з восковими жовтими від тютюну пальцями, примітив. Вона звисала з саней, креслила талий сніг пальцями, перед смертю складеними в хресне Знамення. Мертвий був у чоботах і шинелі; навіть шапка лежала на грудях. Коня четвертої підводи Григорій схопив за вуздечку, на рисах увів його до двору. Слідом убігли сусіди, дітвора, жінки. Натовп збився коло ганку.
— Ось він, лебедонько наш, Петро Пантелейович! Відхо див по землі, — сказав хтось тихенько.
Без шапки увійшов у ворота Степан Астахов. Не знать звідки появились дід Гришака та ще двод стариків. Григорій розгублено оглянувсь.
— Давайте понесемо до куреня...
Підвідчик взявся було за ноги Петра, але натовп мовчки розступився, шанобливо дав дорогу Іллівні, що сходила З приступок.
Вона глянула на сани. Мертвотна блідість смугою лягла у неї на лобі, вкрила щоки, ніс, поповзла по підборідді. Під руки підхопив її тремтячий Пантелей Прокопович.
Перша заголосила Докійка, їй відгукнулись у десяти кінцях хутора. Дарка, грюкнувши дверима, розпатлана, опухла, вискочила на ганок, впала на сани.
— Петюшко! Петюшко, ріднесенький! Встань! Встань!
У Гр игорія чорнота в очах.
— Геть, Дарко! — не тямлячись, дико закричав він і, не розрахувавши, штовхнув Дарку у груди.
Вона впала в замет. Григорій швидко підхопив Петра лід руки, підвідчик—за босі щиколотки Петрових ніг, але Дарка рачкувала за ними па ганок; цілуючи, хапала не* гнучкі, мерзлі руки чоловіка. Григорій відштовхував її ногою, почував, що ще мить — і він втратить над собою владу. Докійка силою відірвала Дарчині руки, притисла безтямну голову її до своїх грудей.
Стояла в кухні виморочна тиша. Петро лежав долі дивно маленький, неначе зсохлий увесь. В нього загострився ніс, пшеничні вуса потемніли, а все обличчя суворо витягнулось, погарнішало. Спід зав'язок шараварів вистромлялись босі волохаті ноги. Він помалу відтавав, під ним стояла калюжка рожевуватої води. І чим дужче відходило промерзле за ніч тіло, — гостріше відчувався солоний запах крові та солодкавий васильковий трупний дух.
Пантелей Прокопович стругав під повіткою дошки на труну. Жінки порались у горничці коло Дарки, що не при ходила до пам'яті. Часом звідти чувся чийсь різкий, істеричний схлип, а потім мов струмок дзюркотів голос свахи"Василиси, що прибігла "ділити" горе. Григорій сидів на лаві проти брага, крутив цигарку, дивився на жовте по краях обличчя Петра, на руки його з посинілими круглими нігтями. Великий холод відчуження вже ділив його 3 братом. Був Петро тепер не своїм, а недовгим гостем, З яким настав час розлучитись. Лежить тепер він, байдужо привалившись щокою до долівки, неначе ждучи чогось, із заспокоєною таємничою півусмішкою, замерзлою під
225
8. Тихий Дій
пшеничними вусами. А зайтра в остайніо дорогу зберуть його дружина й мати.
Ще звечора нагріла йому мати три чавуни теплої води* а жінка приготувала чисту білизну та найкращі шаравари 3 мундиром. Григорій — брат його однокровник — і батько обмиють віднині неналежне йому тіло, що наготи своєї не стидається. Одягнуть у святкове і покладуть на стіл. А потім прийде Дарка, покладе в широкі, ледяні руки, які ще вчора пригортали н, ту свічу, що світила їм оЬом у церкві, коли ходили вони крзг аналоя — і готов козак Петро Мелехов до проводів туди, звідки не повертаються на побивку до рідних куренів.
"Краще б загинув ти десь у Пруеії, ніж тут, на материних очах!"—у думці з докором казав братові Григорій і, глянувши на труп, враз побілів : по щоці Петра до пониклого вуса повзла сльоза. Григорій аж схопивсь, але вдивившись уважніше, зітхнув полегшено: не мертва сльоза, а крапелька з відталого кучерявого чуба впала Петрові на лоб, помалу скотилась по щоці.