Євгенові виходив термін відпустки. Він міг уже вільно/без
перев'язки носити руку, піднімати, не згинаючи в лікті.
Останніми днями він часто просиджував у Григорія, на його половині в челядні. Оксана чисто побілила замшілу в бруді кімнату, відмила лутки, вишкребла битою цеглою підлоги. Баб'ячим затишком повівало в порожній веселій кімнатці. З підземки пашіло жаром. Сотник, накинувши синього сукна романівський кожушок, ішов до челядні. Вибирав такий час, коли Григорій був занятий коло коней. Приходив спочатку на кухню, жартував з Ликерою і, повернувшись, ішов на другу половину. Сідав коло підземки на дзиґлику, гостро горбив спину, дивився на Оксану безсоромним усмішливим поглядом. Оксана ніяковіла в його присутності, тремтіли в пальцях прутки, що набирали петлі панчохи.
— Як ся маєш, Оксаночко?—питав сотник, наповнюючи кімнатку синім цигарковим димом.
— Дякую.
Оксана зводила очі, і, зустрічаючись з прозорим поглядом сотника, що мовчазно говорив про його жадання, шарі-лася. їй було досадно і неприємно дивитись в оголені ясні очі Євгена Миколайовича. Вона не в лад відповідала на різні дрібничкові питання, пильнувала швидше піти геть.
— Піду. Треба качкам зерна всипати.
— Посидь. Встигнеш, — посміхався сотник і тремтіли ноги його в щільно' обтягнутих рейтузах.
Він подовгу розпитував Оксану про її минуле життя, грав низькими ноткамй такого ж, як і в батька, голосу, стидкував ясними, мов джерельна вода, очима.
Упоравшись, Григорій приходив до челядні. Сотник гасив в очах недавні вогні,'частував його цигаркою і йшов.
—' Чого він сидів?—глухо, не дивлячись на Оксану, питав Григорій.
— А я звідки знаю?—Оксана, згадуючи погляд сотників, роблено сміялась. — Прийшов, сів ось-тутечки, глянь-но, Гри-цуню, отак-о (вона показувала як сидів сотник, подібно горблячи спину), і сидить, і сидить, аж нудно, і коліно гостре-прегостре.
— Приворожила, чи що, його?—злісно мружився Григорій.
— Потрібний він мені.
— Ти гляди, а то я його колинебудь скину з ґанку.
Оксана, посміхаючись, дивилась на Григорія і не могла зрозуміти, чи серйозно він говорить, чи жартує.
XV.
На четвертому тижні посту подалась зима. На Доні бахрім-кою лягли закрайки, ніздрювато припух, посірів, підтанувши зверху, лід. Вечорами глухо гуділа гора за прикметами старих—на мороз, а насправді— близько вже надходила відлига. Ранками легкі льододзвбнили заморозки, а вдень земля відходила й пахло березнем, примороженою корою вишневих дерев, прілою соломою:
Мирон Григорович помалу готувався до оранки, довшими вже днями порався під повіткою, тесав зубці для борін, разом з Гетьком робив два нові ходи. Дід Гришака говів на четвертому тижні. Приходив з церкви почорнілий від холоду, скаржився невістці:
— Заморив піп, нікудишній служака, еге, служить, мов яєшник з возом їде. Це нещастя!
— Ви б, тату, на страсній говіли, все потепліє до того часу.
— Ти мені Наталку поклич. Хай вона панчохи грубіші
виплете, бо в таких голоп'ятих і сірий вовк з пари зійдеться.
Наталка жила в батька, мов наймит строк добуваючи: їй усе здавалось, що Григорій повернеться до неї, серцем сподівалася, не слухаючись тверезого нашіптування розуму, марніла від жагучої туги ночами, побивалася,— розтоптана несподіваною незаслуженою образою. А до цього долучилося інше, і Наталка з холодним жахом ішла до кінця, ночами кидалась у своїй дівочій світлиці, мов підстрелена чайка по озерній кузі. З перших днів по-іншому почав поглядати на неї Митько, а одного разу, перестрівши Наталку в сінях, прямо спитав:
— Тужиш за Грицьком?
— А що тобі?
— Тугу твою хочу розігнати...
Наталка глянула йому в вічі і жахнулася в душі свого здогаду. Грав Митько зеленими котячими очима, масляно виблискував у темряві сіней поперечними розрізами зіниць. Наталка, грюкнувши дверима, ускочила в прихатень до діда Гриїїіаки, довго стояла прислухаючись, як кидалось серце. Другого дня Митько підійшов до неї на дворі. Він кидав хзщобі сіно, і на прямому, його волоссі, на папасі шпанського смушку висіли зелені бадилинки. Наталка відганяла від корита собак, що крутилися навколо.
— Ти не мордуйся, Наталко."
— Я тата гукну!—крикнула Наталка, закриваючись від нього руками.
— Тю, здуріла!
— Йди геть, проклятий!..
— Ну чого галасуєш?
— Іди, Митько! Зараз піду й розкажу татові!.. Якими ти очима на мене дивишся? І-і-і, безсоромний!.. Як тебе земля держить!
— А от держить, і не гнеться.—Митько підтверджуючи топнув чобітьми і взявся в боки.
— Не лізь до мене, Митро!
— Зараз я й не лізу, а вночі прийду. їйбогу, прийду.
Наталка пішла з двору, здригаючись. Увечері постелила собі на скрині, поклала з собою молодшу сестричку. Всю ніч ворочалася, гарячковими очима вклинюючись у темряву. Шарудіння чекала, щоб крикнути на цілий будинок, але тишу порушувало тільки сопіння діда Гришаки, що спер, поруч за стінкою, та часом схропування сестри, що розкидалася під боком. Отруєне бабським невсипучим горем, розмотувалось прядиво днів.
Митько, що не збув ще давню свою ганьбу із сватанням, ходив похмурий і злий. Вечорами ішов на грища і рідко приходив додому рано, здебільша зоря загонила. Тягався з гулящими жалмерками, ходив до Степана грати в очко. Мирон Григорович покищо мовчав, приглядався.
Якось перед Великоднем Наталка зустріла коло Мохівської крамниці Пантелея Прокоповича. Він озвався до неї перший.
— Зажди на часинку!
Наталка стала. Засмутилася, глянувши на горбоносе свекрове обличчя, що неясно нагадувало Григорія.
— Ти чого ж до старих не заглядаєш?—ніяково, уникаючи дивитись на неї, заговорив старий, неначе сам він був винний проти Наталки.—Баба там за тобою скучила... Затьопалась баба, що да чого ти там... Ну, як живеш-можеш?
Наталка отямилась від несвідомого збентеження.
— Спасибі...—і затнувшись (хотіла назвати татом), зніяковівши докінчила,—Пантелею Прокоповичу.
— Що ж не навідаєшся до нас? — .
— В хазяйстві... працюю.
— Грицько наш, ех!..—старий гірко закрутив головою.— Підкував він нас, стерво... Як добре зажили були...
— Що ж, тату... — високим рвучким голосом задзвеніла Наталка,—не судила доля, видно.
Пантелей Прокопович розгублено заметушився, глянувши в очі Наталчині, налиті слізьми. Губи їй зводило, зусилля стримувало сльози.