— Пашко, збігай, голубе, до Ликерки, спитай у неї потихеньку, мовляв: "Тьотю, кого до тебе привезли?"
— Мерщій, дитино!
Другого дня приїжджий з'явився до хутірського отамана
Федір Маницьків, що носив отаманську насіку третій рік, довго крутив у руках чорний цератовий пашпорт, потім крутив і роздивлявся писар Єгор Жарков. Ззиркнулися, і отаман, за старою вахмистерською звичкою, владно повів рукою.
— Живи.
Приїжджий відкланявся і пішов. Тиждень з дому носа не показував, жив, мов той ховрах у норі. Постукував сокирою, майстерню опоряджав у літній заваленій кухні. Прохолола до' нього бабська ненаситна цікавість, тільки дітвора цілими днями невідступно бовваніла над тинами, розглядаючи стороння із звірячою безсоромною цікавістю.
V.
Григорій з жінкою виїхали орати за три дні до Покрови Пантелей Прокопович трохи прислаб. Спираючись на костур, повискуючи з болю, що ламав поперек, вийшов вирядити орачів.
— Ці дві ділянки згори, Грицьку, що за толокою коло Червоного видолинку.
— Ну-ну. А що під Таловим яром ділянка, з цією як? — пошепки питав Григорій, що перев'язав горло, бо захрип на рибальстві.
— Після Покрови. Зараз і тут вистарчить. Півтора круги4). Під Червоним не жадуй.
— Петро не приїде допомогти?
—— Вони з Даркою до млина поїдуть. Треба нині, змолоти, бо завізно.
Іллівна сунула Наталці в кохту м'яких калачів, шепотіла:
— А ви недовго. Не припізнюйтесь.
— Ні, мамо, ми рано повернемось.
— Докійку взяла б поганяти воли?
— Впораємось і вдвох.
— Ну, гляди, ягідко, Христос з тобою.
Вигинаючи тонкий стан під важким ворохом мокрог© шмаття, Докійка пройшла через двір до Дону полоскати.
— Наталю, любцю, там в Червоній долині горобиног© щавлю сила,' нарви!
— Нарву, нарву.
— Цить, цокотухо!—махав Пантелей Прокопович костуром.
Три пари волів потягли шляхом перевернутий приорювач,
черкаючи затверділу від осіннього сухостою й суші черству землю. Григорій раз-у-раз поправляв хустку, що муляла шию, йшов понад дорогою, кашляв. Наталка йшла поруч, на спині в неї тіпалася торба з харчами.
В степу за хутором стигла прозора тиша. За толокою, за згорбленим узгірком. розчісували землю плугами, свистіли погоничі, а тут — понад шляхом — блакитна просивінь' низького полину, скубане овечими зубами придорожнє буркун-зілля та дзвінка скляна стинь захолоділого неба, перекраяна самоцвітними нитками бабиного літа.
Петро з' Даркою, вирядивши орачів, налагодилися до млина. Підвісивши в клуні решето, Петро довіював пшеницю. Дарка насипала в мішки і виносила на бричку.
Пантелей Прокопович запріг коні, дбайливо поправив упряж.
— Чи швидко?
— Зараз, —— обізвався4 Петро з клуні.
На млині завізно. Двір рясно заставлено підводами. Коло ваги тиск. Петро кинув Дарці віжки і скочив з брички.
— На мій ярлик скоро?—спитав у Валета, що стояв коло ваги.
— Встигнеш.
— Який номер мелють?
— Тридцять восьмий.
Петро вийшов зносити мішки. Тим часом у вагарні почали лаятись.. Чийсь охриплий злий голос гавкав:
: т* Ти проспав, а тепер лізеш? Відступись, хахол, а то дзьобону.
Петро з голоса пізнав Якова Підкову. Прислухався. У вагарні надимався, випираючи з дверей крик.
Чітко ляснув удар, і з дверей зі збитим назад чорним картузом вивалився немолодий бородатий тавричанин.
— За що? — крикнув він хапаючись за щоку.
— Я тобі й воло вирву, матері твоїй грець!..
— Ні, стривай!
— Никифоре, сюди.
Яків Підкова (на службі кував коня; брикнувши, гепнув той копитом в обличчя Якова і, проломивши носа, розкраявши губи, відбилася на обличчі підкова, овальний шрам заріс, посинів, цятками чорніли сліди гострих шпеників, від цього і прізвище—Підкова) — бравий міцно збитий батареєць, вибіг з дверей, закасуючи рукава. Ззаду його міцно вперіщив високий в рожевій сорочці тавричанин. Підкова хитнувся, але на ногах встояв.
Ш
—> Братця, крзаків б'ють!
З дверей млина на двір, застановлений возами, мов з рукава вперемішку посипали козаки і тавричани, що приїхали цілою валкою.
БійКа зав'язалася коло головного входу. Хряснули двері під натиском тіл. Петро кинув лантуха і, крекнувши, дрібними кроками потюпцяв до млина. Підвівшись на возі, Дарка бачила, як Петро втесався в середину, збиваючи хто підвернеться; охнула, коли Петра на руках донесли до стіни й кинули під ноги. З-за рогу машинової, вимахуючи шворнем, біг уприскочку Митько Коршунов.
Той самий тавричанин, що ззаду вдарив Підкову, вирвався з купи, за спиною його підбитим пташиним крилом теліпався відірваний рожевий рукав. Низько пригинаючись, черкаючи руками землю, він добіг до першої підводи і легко вивернув голоблю. Над млиновим подвір'ям протягло й хрипко пливло.
— А-а-а-а-а-а...
— Гу-у-у-у...
— А-я-я-а-а-а-а-а!..
Хряск. Стукіт. Стогін. Гудіння...
Троє братів Шуміліних прибігли з дому. Безрукий Олекса впав на фіртці, заплутавшись ногами в кинутих кимсь віжках, скочив, застрибав через зімкнуті дишла підвід, притискаючи до живота порожній рукав відірваної лівої руки. В брата його Мартина вилізла з білої панчохи убрата холоша; нахилився, хотів заправити, але коло млина розітнулося виття. Чийсь крик злетів високо над спадистим дахом млина, мов звихрена нитка павутиння. Мартин розхилився і кинувся доганяти Олексу.
Дарка дивилась з воза, задихаючись, ламаючи пальці; навколо верещали та вили баби, неспокійно стригли вухами коні, ревли притискаючись до возів воли... Повз прошкутильгав, плямкаючи губами, блідий Сергій Платонович, під жилеткою круглим яйцем ходив живіт. Дарка бачила, як Митьку Коршунова підкосив голоблею тавричанин в розшматованій рожевій сорочці і зразу ж упав горілиць, пустивши розщеплену голоблю, а на нього ступив безрукий Олекса, що притулив до тавричанського карку свій олив'яний кулак. Перед очима Дарці різнобарвними клаптями майоріли окремі сцени бойовища: вона бачила і не здивувалась тому, що Митько Коршунов, стоячи навколюшках, затяв шворнем Сергія Платоновича, як біг той повз; вимахнув руками той і порачкував до вагарні; його топтали ногами, валили навзнак... Дарка гістерично реготала, ламались у реготі чорні дуги її підфарбованих брів. Обірвала божевільний сміх, наткнувшись очима на Петра: хитаючись, вибрався він з гуч-ливого розгойданого натовпу і ліг під возом, харкаючи кров'ю. Дарка кинулась до нього з криком. А з хутора бігли козаки з дрючками, один вимахнув лютнею. Бойовище набувало страшенних розмірів. Билися не так, як під п'яну руку коло шинку, або навкулачки на масляну. Коло дверей вагарні лежав з пробитою головою молодий тавричанин; розводячи ногами, зануряв голову у чорну загуслу кров, криваві бурульки врлосся падали на обличчя; видно, відходив своє по блакитній веселій землі...