— Отож тепера, любі ви мої сватоньки, помолімося богові, випиймо і поговорімо про наших діточок і про умову...
Пантелей Прокопович, зворушено блимаючи, дивився на засіяне холодним ластовинням обличчя свата й ласкаво ляпав широкою, мов кінське копито, долонею в зад пляшці.
За годину свати сиділи так тісно, що смолянисті кільця Мелехівської бороди торкали рівні руді пасма бороди Кор-шунівської, Пантелей Прокопович солодко дихав солоним огірком і умовляв.
— Дорогий мій свате, — починав він гучливим шептом,— любий мій сватоньку! — зразу підносив він голос до крику,— свате!—ревів він, показуючи чорні притуплені зуби-сміюнці,— вкладка ваша дуже навіть неперёносна для мене! Ти здумай, дорогий свате, здумай, як ти хочеш мене скривдити: Гетри з ґальошами — раз, шуба дінська — два, дві сукні шерстяні:— три, хустка шовкова — чотирі. Це ж роз-зор!..
Пантелей Прокопович широко розводив руками, шви на плечах його ляйб-козачого мундира тріщали, і пасмами здіймався порох. Мирон Григорович, знизивши голову, дивився на залиту горілкою та росолом з-під огірків церату. Прочитав угорі закручений вибагливим рисунком напис: "Самодержцы. российские". Повів"очима нижче: "его императорское величество государь император Николай..." Далі лягла картопляна лушпайка. Вдивився в малюнок: обличчя царевого не видно, стоїть на ньому порожня горілчана пляшка. Мирон Григорович, побожно блимаючи, намагався роздивитись форму пишного під білим пасом мундира, але мундир було рясно запльовано огірковим склизьким насінням. З кола безбарвно однакових доньок самовдоволено позирала імператриця в крислатому капелюсі. Стало Мирону Григоровичу прикро до сліз. Подумав: "Дивишся зараз надто погордо, мов гуска з кошика, а от доведеться доньку видавати заміж— тоді я гіо-див-лю-ся-а... Либонь тоді застрибаєш!"
Під вухом його великим чорним чмелем гудів Пантелей Прокопович. Підвів на нього в каламутній слизоті очі, прислухувався:
— Нам, щоб справити для твоєї, а тепер воно все одно і моєї, дочки... для моєї і твоєї доньки таку викладку... знову ж гетри з ґальошами і шуба дінська... нам треба худобинку з обори вигнати і продати.
— Шкода? — стукнув Мирон Григорович кулаком.
— Не та оказія, що шкода...
— Шкода? і
— Стривай, свате...
— А коли шкода — під три чорти!
Мирон Григорович повів розчепіреною пітною рукою по столі, згріб на підлогу чарки.
— Твоїй же доньці жити доведеться й наживати!
— І не-хай! А вкладки клади, інакше не свати!..
— Худобинку з двору зганяти... — крутив Пантелей Григорович головою. Серга тіпалася в вусі, скупо поблискуючи.
— Вкладка повинна бути!.. У неї свого одягу скрині, а ти
мене-е вшануй, коли до серця,вона;вам припала!.. Така наша козацька поведенція. В старовину було, а' нам на старовину потрапляти...
— Вшаную!...
— Вшануй.
— Вшаную!..
— А наживати — хай , молоді наживають. Ми нажили і живемо не гірше від людей, матері їх чорт, хай вони наживуть собі! '
Свати сплели бороди різномасним тином. Пантелей Прокопович заїв поцілунок в'ялим несоковитим огірком і' заплакав від багатьох, злитих воєдино почувань.
Свахи, обнявшись, сиділи на скрині, глушили одна одну тріскотнявою голосів. Іллівна палала вишневим рум'янцем, сваха ЇЇ зеленішала з горілйи, мов та притиснута морозом лісова грушка-зимовка.
— ...Дитина, таких і на світі немає! Була б тобі покірлива та шаноблива, ця вже з-під влади не вийде. Слово, люба свашенько, насупроти боїться сказати.
— І-і-і-, моя матінко, — перепиняла її Іллівна, лівою рукою підпираючи щоку, а правою піддержуючи під лікоть ліву,— скільки разів казала йому, бісовому синові. Минулої неділі якось увечері лагодиться йти, тютюн у кисет сипле, а я й кажу: "Ти коли ж її кинеш, анциболе клятий? Доки мені такого сорому на старості зазнавати? А;ї він, Степан, в'язи тобі колись скрутить!.."
З кухні в світлицю крізь верхню щілину в дверях зазирав-Митько, внизу шушукались дві молодші Наталчині сестрички.
Наталка сиділа в дальній кутній кімнаті на лежанці, сушила сльози вузьким рукавом кохточки.
Лякало її нове життя, що стояло коло порога; томила невідомість.
У світлиці докінчували третю пляшку горілки; зводити жениха з нареченою вирішили на першого Спаса.
XIX.
В "Коршунівському курені передвесільна метушня. Нареченій нашвидку дошивали дещо з білизни. Наталка вечори просиджувала, виплітаючи женихові традиційного шарфа з козячого димчастого пуху та пухові рукавички.
Мати ЇЇ Луківна гнулася до темного над швацькою машиною — допомагала швачці, взятій із станиці.
Митько приїздив з батьком та наймитами з поля, не вмиваючись і не скидаючи з намозолених ніг важкі польові чирики, проходив до Наталки в світлицю, підсідав. Виварювати воду з сестри було для нього величезною приємністю.
і
— Плетеш? — коротко питав він і підморгував на пухнасті китиці шарфа.
— Плету, а тобі що?
— Плети, плети, дурна, а він, замість подякувати, морду тобі наб'є.
— За що?
— Нізащо, — я Грицька знаю, друзяки з ним. Це такий пес — вкусить і не скаже за що.
— Годі брехати! А то я його не знаю!
— Я бо краще знаю. До школи разом ходили.
Митько важко й удавано зідхав, розглядав подряпані вилами долоні, низько гнув високу спину.
— Пропадеш ти за ним, Наталко! Сиди краще в дівках.
Чого в ньому гарного знайшла? Ну? Страшний, — конем не наїдеш, дуркуватий якийсь... ти придивись: по-га-ний
хлопець!
Наталка сердилася, ковтала сльози, хилила над шарфом жалісне обличчя.
— А .головне, — сухота у нього є... — безжально єхидствував Митько. — Чого ж ти кричиш? Дурна ти, Наталко. Відкинься! Я зараз засідлаю коня і поїду сказати: мовляв, не забивайтеся більше...
Визволяв Наталку дід Гришака: входив він до світлички, пробуючи шишкуватим костуром міцноту підлоги й розгладжуючи жовту коноплю зваляної бороди; тикаючи в Митька костуром, питав:
— Ти чого, поганцю, заявився сюди, га?
— Відвідати зайшов, дідуню, — виправдувався Митько.
— Відвідати? Га? Я тобі, поганцю, кажу забиратися відсіля. Кроком руш!
Дід вимахував костуром і підступав до Митька, нетвердо переставляючи висохлі, як билинка, ноги.
Дід Гришака топтав землю шістдесят дев'ять років. Брав участь у турецькій кампанії, був за ординарця в генерала Гурка, впав у неласку і був відісланий у полк. За бойові заслуги під Плевною і Рощичем'мав два Георгія та георгіївську медаль. Був односум з Прокопом Мелеховим і, доживаючи в сина, користуючись на хуторі загальною повагою за ясний до старости розум, непідкупну чесність та хлібосольство, останки життя витрачав на спогади.