— Грицю, колосочку мій...
— Чого тобі?
— Лишилося дев'ять день...
— Ще не швидко.
— Що я, Грицю, робитиму?
— Хіба знаю.
Оксана стримує зідхання й знову пестить і розбирає сплутаний Грицьків чуб.
— Вб'є мене Степан... —не то питає, не то стверджує вона.
Григорій мовчить. Йому хочеться спати. Він насилу роздирає повіки, що вже злипаються, просто над ним міниться синню чорнота Оксаниних очей.
— Прийде чоловік, надісь, кинеш мене? Побоїшся?
— Мені що його боятись, ти — жінка, ти й бійся.
— Зараз з тобою я не боюся, а серед дня роздумаюсь і острах мене бере...
Григорій позіхає, перекочуючи голову, каже:
— Степан прийде — це не штука. Старий он мене оженити збирається.
Григорій посміхається, хоче ще щось казати, але почуває,— рука Оксанина під його головою якось ураз в'яло м'якне, втискується в подушку і, дрігнувши, за мить знову дебелішає, стає, як і перше.
— Кого засватали? — приглушено питає Оксана.
— Лише збирається їхати. Мати казала, либонь, до Кор-шунових, їхню Наталку.
— Наталка... Наталка дівка гарна... Дуже гарна... Що ж, женись... Якось бачила її в церкві... Вбрана добре була...
Оксана говорить швидко, та слова розповзаються, не доходять до слуху, неживі й безбарвні слова.
— Мені її вроду за халяву не класти. Я б з тобою одружився.
Оксана рвучко висмикує з-під голови Григорія руку, сухими очима дивиться у вікно. На дворі жовтавий нічний холодок. Від повітки важка тінь. Сюрчать коники. Над Доном гудуть бугаї, похмурі басовиті звуки пнуться крізь одинарне віконце в світлицю.
— Грицю!
— Надумала що?
Оксана хапає неподатливі, скупі на ласку Грицькові руки, притискає їх до грудей, до холодних помертвілих лиць, кричить стогінливим голосом:
— Нащо ти, проклятий, прив'язався до мене? Що я робитиму?..' Гри-и-и-цьку!.. Душу ти мені виймаєш!.. Загинула я... Прийде Степан — як відвітуватиму?.. Хто за мене заступиться?..
Григорій мовчить. Оксана тоскно дивиться на його гарний хрящуватий ніс, на вкриті тінню очі, на німі губи... І враз прориває греблю стриманосте потік почуття: Оксана шалено цілує обличчя його, шию, руки, цупку, кучеряву порість на грудях. В проміжках, задихаючись, шепоче, і тремтіння її відчуває Григорій.
— Грицю, друженьку мій... Рідний... геть подаймося. Любий мій! Кіньмо все, ходімо. І чоловіка і все кину, аби ти був... На шахти підемо, далеко. Кохатиму тебе, жаліти... На
Парамонівських руднях у мене дядько рідний у стражниках 'служить, він нам допоможе... Грицю! Хоч словечко мов.
Григорій кутом переламує ліву брову, думає і несподівано розплющує гарячі свої, неруські очі. Вони сміються. Сліплять глумом.
— Дурна, ти, Оксано, дурна! Гомониш, а послухати нічого. Ну, куди я піду з господарства? Знов же на службу мені на той рік. Не годиться... Від землі я нікуди не рушу. Тут степ, дихнути є чим, а там? Минулої зими їздив я з батьком на станцію, так було пропав. Паротяги ревуть,, дух там важкий від горілого вугілля. Як народ живе — не знаю, може вони звикли до цього самого чаду... — Григорій спльовує і ще рдз каже: — Нікуди я з хутора не піду.
За вікном темнішає, на місяць налізла хмарка. Мерхне жовта, розіллята по дворі прохолода, стираються випрасо-вані тіні, і вже не розібрати, що бовваніє за тином: тогорічний порубаний хмиз, чи притулившись до тину бур'ян-дідуган.
У світлиці теж густішає темрява, мерхнуть Степанові урядницькі лички на козацькому мундирі, що висить коло вікна; і в сірім застоялім непросвітку Григорій не бачить, як в Оксани дрібно тремтять плечі і на подушці мовчки підстрибує стиснута долонями голова.
XIII.
З того дня, як приїхала баба Томіліна, споганів Степан з обличчя. Висли на очі брови, долинка глибока й сувора косо прорізала чоло. Він мало говорив з товаришами, з-за дрібниць спалахував і заходив у сварку, ні за віщо полаявся з вахмистром Плешаковим, на Петра Мелехова майже не дивився. Урвалася припона приязні, що перше єднала їх. Скипаючись важкою злобою йшов Степан під гору, мов кінь, що поніс вершника.
Додому повертались вони ворогами.
Як на те сталася оказія, що прискорила розв'язку непевних та ворожих відносин, що зайшли в них останнім часом. З таборів поїхали як і перше вп'ятьох. У бричку запрягли Петрового коня і Степанового? Христоня на "своєму їхав верхи. Томіліна трусила пропасниця, лежав він у буді під шинелею. Хведот Бодівськів лінувався поганяти, тому кучерував Петро. Степан ішов коло брички, малахаєм збиваючи ясночервоні голівки придорожнього татарника. Падав дощ. Густий чернозем смолою крутився на колесах. Небо по-осінньому сизіло, повите в хгйари. Спустилася ніч. Вогнів хутору — хоч як придивлятися — не було видно. Петро щедро сипав коням батога. І ось тут то в темряві крикнув Степан:
— Ти, що. ж, мать твою... Свого коня жалуєш, а з мого батігVне сходить?
— Дивись пильніш. Чий не тягне, того й поганяю.
— Коли б я тебе не підпріг. Турки — вони тягущі...
Петро кинув віжки.
— Тобі чого треба?
— Сиди бо, не вставай.
— Отож, помовчав би.
— Ти чого до нього присіпався? — загудів Христоня, під'їжджаючи до Степана. Той промовчав. В темряві не видно було його обличчя. З півгодини їхали мовчки. Шаруділа під колесами грязь. Дрімотно видзвонював по брезентовій накривці сіяний на сито дощ. Петро,. кинувши віжки, курив. Перебирав у думках всі ті образливі слова, котрі він під нову сутичку скаже Степанові. Його ятрило зло. Хотілося хльостко вилаяти цього падлюку Степана, поглузувати з нього.
— Посунься. Дай в халабуду пролізти. — Степан злегка штовхнув Петра, скочив на ступицю.
Саме тут несподівано шарпонуло бричку й вона спинилася. Ковзаючись у болоті, затопотіли коні, з-під підков посилались іскри. Гуркотнув натягнутий барок.
— Тпррр!.. — крикнув Петро, зіскакуючи з брички.
— Що там таке? — сполошився Степан.
Підскакав Христоня;
— Обломилися, чорти?..
— Засвіти вогонь.
— Сірники в кого?
— Степане, кинь сірники!
Попереду, схропуючи, бився кінь. Хтось витер сірника. Жовтогаряче кільце світла — і знову темрява. Тремтячими руками Петро мацав спину впалого коня. Смикнув за повід.
— Но!
Кінь, зідхнувши, повалився набік, хряпнув дишель. Степан, підбігши тієї хвилини, засвітив щипку сірників. Кінь його лежав, підкидаючи голову. Передня нога по коліно стирчала в заваленій бабаковій норі.