Посміхаючись, Григорій засідлав стару, залишену на завод матку і через ворота на току, щоб не бачив батько, виїхав у степ. їхали до займища попід горою. Копита коней, жва-каючи, жували грязь. В займищі коло всохлої тополі на них чекали кінні: сотник Листницький на худорлявій красуні-кобилиці і чоловіка з сім хутірських хлопців верхи.
— Звідки бігти? — звернувся до Митька сотник, попра-вляючи пенсне і милуючись могутніми грудними м'язами Митькового жеребця.
— Від тополі до Царевого ставка.
— Де цей Царів ставок? — короткозоро примружився сотник.
— А онде, ваше благородіє, коло лісу.
Коні вишикували. Сотник підніс над головою батіжка. Наплічник його напух горбом.
— Як скажу "три" — пускати! Ну? раз, два... три!
Перший рвонувся сотник, припадаючи до луки, придержуючи рукою кашкет. Він на мить випередив інших, Митько із страшенно блідим обличчям підвівся на стременах, — здавалось Григорієві — невимовно довго опускав на зад жеребця, піднесений над головою батіг.
Від тополі до Царевого ставка — верстов зо три. На половині дороги Митьків жеребець, витягуючись у стрілку, наздогнав сотникову кобилицю. Григорій гнав нехотя. Відставши з самого початку, він їхав куцим чвалом, з цікавістю стежачи, як, мов розбитий на ланки ланцюжок, даліють вершники.
Коло Царевого ставка нанесений під весняну повінь пісо-чаний горб. Жовтий верблюжий вершок його чахло заріс гостролистою гадючою цибулею. Григорій бачив, як на схил разом скочили і стекли на той бік сотник і Митько, за ними поодинці линули інші. Коли під'їхав він до ставка, спітнілі коні вже стояли купою, спішені хлопці оточували сотника. Митько аж вилискував від стримуваної радости. Перелога проглядала в кожному його рухові. Сотник, несподівано, показався Григорію ні трохи не збентеженим: він, притулившись спиною до дерева, покурюючи цигарку, говорив, показуючи пальцем на свою, мов викупану, кобилицю:
— Я на ній пробіг півтораста верстов. Учора тільки приїхав. з станції. Коли б вона свіжіша — ти, Коршунов, ніколи не випередив би мене.
— Може, — розводив великодушність Митько.
— Бистрішого за його жеребця по всій окрузі немає,— заздрісно сказав ластатий парубчак, що біг останній.
— Кінь добрячий, — Митько тремтячою від пережитого хвилювання рукою поляскав по шиї жеребця і дерев'яно посміхаючись, глянув на Григорія.
Вони вдвох відокремилися від решти, поїхали попід горою, а не вулицею. Сотник попрощався з ними холоднувато, сунув два пальці під козирок і відвернувся.
Вже під'їжджаючи завулком до двору, Григорій побачив Оксану, що йшла їм назустріч. Вона йшла ощипуючи хворостинку; побачила Грицька — нижче нахилила голову.
— Чого засоромилась, чи ми голяка їдемо? — гукнув Митько і підморгнув: — Калино моя, ех гіркуватенька!
Григорій, дивлячись просто себе, майже проминув її і враз упарив батогом кобилу, що тюпцяла собі мирно. Та присіла на задні ноги, брикнувши, заляпала Оксану болотом.
— І-і-і, дідько дурний!
Круто повернувши, наїжджаючи на Оксану розпаленим конем, Григорій спитав:
— Чого не вітаєшся?
— Ти не вартий того!
— За це-о й обляпав — не пишайся!
— Пусти! — крикнула Оксана, вимахуючи рукою перед мордою коня: — що ж ти мене конем топчеш?
— Це кобила, а не кінь.
— Дарма, пусти!
.— За що сердишся, Ксанко? Невже за те, що на займищі?..
Григорій зазирнув їй у вічі. Оксана хотіла щось сказати, але в куточку чорного її ока раптом нависла сльозинка, жалісно тіпнулися губи. Вона, конвульсійно ковтнувши, шепоту ла:
— Відчепись, Грицю... Я не сержуся... Я... — і пішла.
Здивований Григорій догнав Митька коло воріт.
— Прийдеш нині на вулицю? — спитав той.
— Ні.
— Чом так? Мо' ночувати покликала? — Григорій потер долонею лоба і не відповів.
IX.
Від Клечальної тільки й залишилось по хуторських дворах: сухий чебрець, розсипаний по підлогах, порох м'ятого листя та зморщена вже віджила зелень зрубаного дубового та ясе-. левого гілля, приткнутого коло воріт та ґанків.
З Клечальної почали косити луки. З раннього ранку зацвіло займище святковими бабськими спідницями, яскравим шитвом завісок, барвами хусток. Виходили на косовицю всім хутором зразу. Косарі та громадянці прибиралися мов на храм. Так повелося здавна. Від Дону до далеких ольхових зарослів ворушилися і зідхали під косами спустошувані луки.
Мелехови спізнилися. Виїхали на косовицю, коли на луках була вже мало не половина хутора.
— Довго спиш, Пантелею Прокоповичу! — гомоніли припо-тілі косці. .
— Не моя провина, бабська! — посміхався старий і підганяв волів плетеним з сириці батогом.
, — Доброго здоровля, односуме! Припізнився, браток, припізнився... — хитав головою, мантачачи край дороги косу, високий у брилі козак. у
— Мо' трава пересохне?
— Клусом поїдеш — встигнеш, а то й пересохне. Твоя ділянка в якому місці?
— А під Червоним яром.
— Ну, поганяй рябих, а то не доїдеш нині.
— Вони у мене й клусом бігають.
Ззаду на гарбі сиділа Оксана, затушкавши від сонця все обличчя хусткову. З вузької залишеної для очей щілини вона дивилась на Григорія, що сидів проти неї, дивилась байдужо й сувсро. Дарка, теж запнута й причепурена, звісивши з гарби ноги, годувала довгою в прожилках груддю немовля, що засинало на руках. Докійка підскакувала на полудрабку, щасливими очима розглядаючи луки й стрічних по дорозі людей. Обличчя її веселе, торкнуте сонцем і круг перенісся ластовинням, мов промовляло: "Мені весело і гарно від того, що день, підсинений безхмарним небом, теж веселий і гарний: від тою, що на душі отакий самий спокій та чистота. Мені радісно, і більш я нічого не хочу". Пантелей Прокопович, натягаючи на долоню рукав б'язевої сорочки, витирав піт, що набігав з-під козирка. Зігнута спина його, щільно облита сорочкою, темніла мокрими плямами. Сонце наскрізь пронизувало сивий каракуль хмар, спускало на далекі срібні над-
Ч і
дінські гори, степ, займище і хутір віяло димчастих зломлених променів.
День перекипав у спеці. Обсмикані вітром хмарки повзли в'яло, не переганяючи волів Пантелея Прокоповича, що пленталися дорогою. Сам він важко підносив батога, помахував ним, мов би вагаючись: вдарити по гострих волячих крижах чи ні. Воли, видно, розуміючи це, не прискорювали ходу, так само повільно, помацки переставляли клішнюваті ноги, мотали хвостами. Куряно-золотистий з жовтогарячим полиском сліпак крутився над ними.