Одного разу Докійка обережно спитала:
— Щось ти ніби не той став, Мишко, чи не хвороба тебе доймає ?
— Яка там хвороба! Тут без хвороби нудно,— з досадою відповів Мишко й рушив волами, пішов за сівалкою.
Докійка вважала, що допитуватись далі незручно : кінець —кінцем, не жіноче це діло — вчити чоловіка. На тому розмова і скінчилась.
Докійка помилилась у своїх здогадах. Єдиною причиною, яка перешкоджала Мишкові працювати з колишньою старанністю, було переконання, яке зростало в ньому день — у — день, що передчасно осів він у рідному хуторі: "Ранувато я взявся до хазяйства, поспішив..." — з досадою думав Мишко, читаючи в окружній газеті зведення з фронтів або слухаючи вечорами розповіді демобілізованих козаків червоноармійців-. Але особливо тривожив його настрій хуторян : деякі з них одверто говорили, що радянській владі до зими буде кінець, що Врангель вийшов з Таврії і разом з Махном підходить уже до Ростова, що союзники висадили в Новоросійську величезний десант... Чутки, одна безглуздіша за одну, ширились по хутору. Козаки, що повернулись з концентраційних таборів і рудників та встигли за літо роз'їстись на домашніх харчах, трималися осібно, ночами пили самогон, були в них якісь свої балачки, а зустрічаючись з Мишком, з удаваною байдужістю питали : "Ти газетки почитуєш, Кошовий, розкажи, як там Врангеля, скоро доконають ? І правда це чи брехня, що союзники знов на нас пруть ?"
Якось проти неділі ввечері прийшов Прохір Зиков. Мишко тількищо повернувся з поля, умивався, стоячи біля ганку. До-кійка зливала йому воду з глечика на руки, з усмішкою дивилась на худу, засмаглу шию чоловіка. Прохір, поздоровкавшись, сів на нижній приступці ганку, спитав :
— Про Григорія Пантелевича нічого не чути?
— Ні,— відповіла Докійка,— не пише.
— А ти за ним скучив ? — Мишко витер лице й руки, беа усмішки глянув в очі Прохоров!.
Прохір зітхнув, поправив порожній рукав сорочки.
— Само собою. Вкупі всю службу; зламали.
— І знов, думаєте доламувати ?
— Тобто що ? '
— Ну, службу?
— Ми з ним своє одслужили.
— А я думав, що ти його ждеш не діждешся знов служити,— так само без усмішки продовжував Мишко.— Знов воювати проти радянської влади...
— Ну, це ти дарма, Михайле,— ображено промовив Прохір.
— Чого1 жі дарма? Чую я про всякі балачки, що по хутору ходять.
— Хіба я говорив таке ? Де це ти чув ?
— Не ти, а такі от, як ти з Григорієм, котрі все "своїх" ждуть.
— Я цих "своїх" не жду, мені всі однакові.
— Оце й погано, що тобі всі однакові. Ходім до хати, не ображайся, це я жартома говорив.
Прохір неохоче зійшов по східцях і, переступивши поріг сіней, сказав;
— Жарти твої, браток, не дуже веселі... Про старе забувати треба. Я за це старе оправдався.
— Старе не все забувається,— сухо сказав Мишко, сідаючи за стіл.— Сідай вечеряти з нами.
— Спасибі. Звісно, не все забувається. От руки я позбувся — і радий би забути, та воно не забувається, кожну мить про це пам'ятаєш.
Докійка, подаючи на стіл і не дивлячись на чоловіка, спитала :
— Що ж, по — твоєму, хто в білих був, то їм ніколи це не проститься ?
— А ти як думала ?
— А я так думала, що хто старе згадає, той, кажуть, щастя не має.
, — Ну, це, може, так по євангелії гласить,— холодно сказав Мишко.— А по — моєму, мусить людина завжди відповідати за свої діла.
— Власть про це нічого; не говорить,— тихо сказала Докійка.
їй не хотілось сперечатися з чоловіком при сторонній людині, але в душі вона була ображена на Михайла за його, як їй здавалось, недоречні жарти з Прохором і за ту неприязність, яку він одверто висловив до брата.
— Тобі вона, власть, нічого не говорить, їй з тобою нема про що говорити, а за службу, в білих треба відповідати перед радянським законом.
— І мені, виходить, відповідати ? — поцікавився Прохір.
— Твоє діло теляче: наївся та й в обору. З денщиків тут не питають, а от Григорію доведеться, коли заявиться додому. Ми в нього спитаємо за повстання.
— Це ти, чи що, питатимеш ? — Докійка, блиснувши очима, поставила на стіл миску з молоком.
— І я спитаю,— спокійно відповів Мишко.
— Не твоє це діло... Без тебе знайдуться питальники. Він у Червоній Армії заслужив: собі прощення...
Голос Докійки тремтіві. Вона сіла до столу, перебираючи пальцями шлярку хвартуха. Мишко,, немов він і не помітив, як захвилювалась дружина,— так само спокійно продовжував:
— Мені теж цікаво спитати. А з прощенням зачекати треба ... Треба ще роздивитись, як він його заслужив: Нашої крові він пролив немало. Ще приміряти треба, чия кров переважить ...
Це був перший нелад за весь час їх спільного життя з До-кійкою. В кухні стояла ніякова тиша. Мишкр мовчки пив молоко, зрідка витираючи рушником губи. Прохір курив, поглядав на Докійку. Потім він заговорив про хазяйство. Посидів ще з півгодини. Перед тим як іти спитав :
— Кирило Громов прийшов. Чув?
— Ні. Звідки він з'явився ?
— З червоних. Теж у Першій Кінній був2.
— Це він у, Мамонтова служив ?
— Він самий.
— Завзятий вояка був',— усміхнувся Мишко.
— Куди там ! На грабіж перший був. Легка в нього рука на де.
— Розказували про нього, ніби він полонених рубав2 немилосердно. За черевики солдатські вбивав. Уб'є — одними черевиками поживиться.
— Була така чутка,— підтвердив2 Прохір.
— Йому теж треба прощати ? — влесливо спитав Мишко.— Бог, мовляв, прощав ворогам і нам велів, чи як ?
— — Та це як сказати ... А що ти йому робитимеш ?
— Ну, я б зробив)...— Мишко примружив очі.— Я б йому так зробив, що він після цього й духу пустився б ! Та він від цього не втече. У Вешках Дончека є, вона його приголубить.
Прохір усміхнувся, сказав :
— Це таки правда, що горбатого могила виправить. Він і з Червоної Армії прийшов з грабованим добром. Моїй бабі його жінка хвалилася, що якесь там пальто жіноче їй приніс, скільки там платтів та іншого добра. Він у бригаді Маслака був і звідти подався додому. Не інакше він дезиком2 заявився, зброю з собою приніс.
— Яку зброю ? — зацікавився Мишко.
— Звісно яку : вкорочену карабінку, ну, наган, може ще лцонебудь.
— В Раду він ходив! реєструватись, не знаєш ?
Прохір засміявся, махнув рукою.
— Його туди и мотузком не затягнеш ! Мені так здається, що вів утік. Він не сьогодні — завтра з дому вшиється. От Кирило, по всьому видно, ще збирається воювати, а ти наї мене грішив. Ні, брат, я своє одвоював; наївся цього добра аж по зав'язку.