— Ось і дідуньо ! — зрадівши, гукнув Мишко й кинувся дідові на шию.
Іллівна заплакала з радості, крізь сльози промовила:
'— І не сподівались тебе побачити ! Ну, Прокоповичу, як хочеш, а лишатись тут більше я не згодна ! Нехай все горить ясним вогнем, але стерегти порожню хату я не буду. Майже всі з хутора виїхали, а я з дітьми сиджу, як дурна ! Зараз же запрягай кобилу, і поїдемо світ — заочі! Пустили тебе ?
— Пустили.
— Назовсім ?
— Назовсім, поки не піймають ...
у— Ну, і тут тобі не ховатися ! Сьогодні вранці як почали стріляти з того боку червоні — аж страшно ! Я вже з дітьми в льоху сиділа, поки стрільба була. А оце одігнали їх. Приходили козаки, молока питали і радили виїжджати звідси.
— Козаки не наші хутірські ? — поцікавився Пантелей Прокопович, уважно розглядаючи в наличнику вікна свіжу кулеву пробоїну.
— Ні, чужі, начебто звідкілясь в Хопра.
— Тоді треба виїжджати,— зітхнувши, сказав Пантелей Прокопович.
До ночі він викопав у кізячнику яму, скинув туди сім мішків пшениці, старанно загорнув і прикидав кізяками, а як тільки смеркло — запріг у невелику гарбу кобилу, поклав два кожухи, мішок борошна, пшона, зв'язану вівцю, прив'язав до задньої крижівниці обох корів і, посадивши Іллівну і дітей, промовив :
— Ну, тепер — з богом ! — Виїхав з двору, передав віжки старій, зачинив ворота і аж до пагорба сякався та витирав рукавом чекменя сльози, ідучи поруч з гарбою.
XXIII
17 вересня частини ударної групи Шорина, зробивши три-дцятиверстний перехід, підійшли до самого Дону. Зранку 18-го червоні батареї загриміли від гирла Медведиц! до станиці Казанської. Після короткої артилерійської підготовки піхота зайняла обдонські хутори і станиці Буканівську, Єлан-еьку, Вешенську. За один день лівобережжя Дону протягом більш ніж на півтораста верст було очищено від білих. Козачі сотні відступили, в порядку переправившись через Дон на заздалегідь заготовлені позиції. Всі наявні засоби переправи були в їхніх руках, але червоні мало не захопили ве-шенський міст. Козаки заздалегідь наклали коло нього соломи і облили дерев'яний поміст гасом, щоб підпалити при відступі, і вже лагодились були підпалювати, як у цей час примчав зв'язківець' з повідомленням, що одна з сотень 37 — го полку йде з хутора Перевізного у Вешенську до переправи. Відстала сотня кар'єром прискакала до мосту в той момент, коли червона піхота вже вступала в. станицю. Під кулеметним вогнем козаки все таки встигли проскочити по мосту й підпалити його' за собою, втративши більш як десять чоловіка вбитими й раненими і таку ж кількість коней.
До кінця вересня полки 22 — ї і 23 — ї дивізій 9 — ї Червоної армії втримували зайняті ними хутори і станиці лівого боку Дону. Противників розділяла ріка, максимальна ширина якої була в той час не більш як вісімдесят сажнів, а місцями доходила до тридцяти. Активних спроб переправитись червоні не робили ; де — не — де на бродах вони намагались перейти Дон, але були відбиті. На всьому протязі фронту на цій ділянці цілих два тижні відбувалась жвава артилерійська і рушнична перестрілка. Козаки займали пануючі над місцевістю прибережні висоти, обстрілюючи скупчення противника на підступах до Дону, не дозволяючи йому вдень підійти до берега ; але тому, що. козачі сотні на цій ділянці складалися з найменш боєздатних формувань (старі і молодь віком від сімнадцяти до дев'ятнадцяти років), то й самі вони не намагались перейти Дон., щоб відтиснути червоних і вирушити в наступ по лівобережжю.
Відступивши на правий бік Дону, першого дня козаки сподівались, що от — от запалають хати зайнятих червоними станиць, але на їх велике здивування на лівому боці не показалось ні одного димка ; мало того — жителі, що перебрались уночі з того боку, повідомили, що червоноармійці нічого н.е беруть з майна, а за взяті продукти, навіть за кавуни й молоко, щедро платять радянськими грішми. Це викликало серед козаків розгубленість і величезне здивування. їм здавалося, що після повстання червоні повинні б спалити дощенту всі козачі хутори й станиці; вони сподівалися, що та частина населення, яка залишилась, принаймні його чоловіча половина, буде нещадно знищена, але за вірогідними звістками — червоні нікого з мирних жителів не чіпали і, зважаючи на все, навіть і не думали про помсту.
В ніч проти 19-го козаки — хоперці, що були в заставі проти Вешенської, вирішили розвідати про таку дивну поведінку противника ; один горлатий козак склав трубою руки, крикнув:
— Гей, червонопузі! Чуєте, палії ? Чого ж ви хат наших ке палите? Сірників у вас нема? То пливіть до нас, ми вам дамо !
Йому з темряви гучно відповіли :
— Вас не захопили на місці, а то спалили б разом з хатами !
— Зубожіли ? Підпалити нічим ? — задерикувато кричав хоперець.
Спокійно і весело йому відповіли :
— Пливи сюди, біла курво, ми тобі жару в матню насиплемо. До смерті будеш чухатись !
На заставах довго перекидались лайками і всіляко шпигали одні одних, а потім постріляли трохи і притихли.
В перших числах жовтня основні сили Донської армії, в кількості двох корпусів, зосереджені на ділянці Казанська — Павловськ, перейшли в наступ. З — й Донський корпус, що мав у своєму складі 8000 багнетів і понад 6000 шабель, недалеко від Павловська форсував Дон, відкинув 56 — у червону дивізію і почав успішно просуватись на схід. Незабаром переправився через Дон і 2 — й коноваловський корпус. Переважна кількість кінноти в його складі дала йому можливість далеко заглибитись у розташування противника і завдати ряд сильних ударів. Введена в дію 21-а стрілецька червона дивізія, що перебувала досі у фронтовому резерві, трохи затримала просування 3 — го Донського ч корпусу3, але під тиском об'єднаних козачих корпусів мусила почати відхід. 14 жовтня 2 — й козачий корпус у жорстокому бою розгромив і майже цілком знищив 14-у червону стрілецьку дивізію. За тиждень лівий берег Дону був очищений від червоних аж до станиці Вешенської. Зайнявши широкий плацдарм, козачі корпуси відтиснули частини 9 — ї Червоної армії на фронт Лузево — Ши-рінкин — Воробйовка, змусивши 23 — ю дивізію 9 — ї армії поспішно перестроїти фронт у західному напрямі від Вешенської на хутір Кругловський.