— Кличте їх сюди! Кличте швидше!..— просила вона.— Нехай вони потім одягнуться.
Полюшка увійшла перша, на порозі спинилась, кулачком протираючи заспані очі.
— Заслабла твоя мамуня ...— з усмішкою промовила Наталя.— Підійди до мене, бідненька моя!
Полюшка здивовано розглядала старших, що поважно сиділи на лавах,— підійшовши до матері, з прикрістю спитала :
— Чого ти мене не розбудила ? І чого вони всі зібрались ?
— Вони прийшли мене провідати... А тебе я навіщо ж будила б ?
— Я б тобі води принесла, посиділа б коло тебе...
— Ну, піди вмийся, зачешись, помолись богу, а потім прийдеш, посидиш зі мною.
— А снідати ти встанеш ?
— Не знаю. Мабуть, ні.
— Ну, то я тобі сюди принесу, добре, мамунечко ?
— Викапаний батько, тільки серцем не в нього вдалася, лагідніша ...— з слабою усмішкою сказала Наталя, відкинувши голову і мерзлякувато натягаючи на ноги укривало.
Через годину Наталі стало гірше. Вона поманила пальцем до себе дітей, обняла їх, перехрестила, поцілувала і попросила матір, щоб та одвела їх до себе. Луківна доручила відвести дітей Грипашці, а сама лишилась коло дочки.
Наталя заплющила очі, сказала, наче в забутті:
— Так я його й не побачу ...— Потім, немов щось згадавши, раптово підвелась на ліжку.— Верніть Мишка !
Заплакана Грипашка впхнула хлопчика в кімнату, сама лишилася в кухні, ледве чутно голосячи.
Хмурнуватий, з неласкавим мелеховським поглядом, Мишко несміливо підійшов до ліжка.. Різка зміна, що сталася з обличчям матері, робила матір майже незнайомою, чужою. Наталя притягла сина до себе, відчула, як швидко, наче в пійманого горобця, б'ється маленьке мишкове сердечко.
— Нахились до. мене, синку ! Ближче ! — попросила Наталя.
Вона щось зашепотіла Мишкові на вухо, потім відхилила його, допитливо подивилась в очі, стиснула затремтілі губи і, трудно усміхнувшись сумною вимученою усмішкою, спитала :
— Не забудеш ? Скажеш ?
— Не забуду...— Мишко схопив! вказівний палець матері, стиснув його в гарячому кулачку, з хвилину подержав і випустив. Од ліжка пішов він, чомусь ступаючи навшпиньки, балансуючи руками...
Наталя до дверей провела його поглядом і мовчки обернулась до стіни.
Опівдні вона вмерла.
XVII
Багато передумав і згадав Григорій за два дні дороги від фронту до рідного хутора... Щоб не залишатись у степу самому з своїм горем, з невідступними думками про Наталю, він узяв з собою Прохора Зикова. Як тільки виїхали з місця постою сотні — Григорій завів розмову про війну, згадав, як служив у 12-му полку на австрійському фронті, як ходили в Румунію, як билися з німцями. Говорив він, не змовкаючи, згадував усякі кумедні пригоди, що траплялись з їхніми однополчанами, сміявся...
Простакуватий Прохір спочатку, не розуміючи, позирав скоса на Григорія, дивуючись з його незвичайної балакучості, а потім все таки догадався, що Григорій спогадами про колишнє хоче відвернути од себе тяжкі думки,— і став підтримувати розмову і, можливо, навіть з надмірною старанністю. З усїмаї подробицями розказуючи про те, як довелось йому лежати колись у чернігівському госпіталі, Прохір випадково глянув на Григорія, побачив, як по смуглих щоках його котяться рясні сльози... З скромності Прохір відстав на кілька сажнів, з півгодини їхав ззаду, а потім знову під'їхав, спробував був заговорити про щось стороннє, дрібничкове, незначне, але Григорій розмови не підтримав. Так вони до полудня й їхали риссю, мовчки, поруч, стремено в стремено.
Григорій поспішав страшенно. Не зважаючи на спеку, він гнав свого коня то широкою риссю, то галопом і лише зрідка переводив його на крок. Аж опівдні, коли прямовисне сонячне проміння стало пекти нестерпно, Григорій спинився в балці, розсідлав коня, пустив його на попас, а сам пішов у холодок, ліг ниць — і так лежав доти, поки не пройшла спека. Раз вони погодували коней вівсом, але потрібного на годівлю часу Григорій не додержував. Навіть їхні— звиклі до великих пробі-гів — коні під кінець першої доби дуже похудли, йшли вже не з тією невтомною жвавістю, як спочатку. "Так не трудно й занапастити коней. Хто так їздить ? йому добре, чортові, він свого зажене і в усякий час собі другого під сідло дістане, а я звідки візьму ? Доскачеться, чорт, що доведеться аж до Татарського з такої далечі пішки тьопати, або на обивательських цугикати !" — роздратовано думав Прохір.
Ранком другого дня біля одного з хуторів Федосіївської станиці він не втерпів, сказав, звертаючись до Григорія :
— Сказати б, ти хазяїном зроду не був ... Ну, хто так, без перепочинку, день і ніч женеться ? Ти глянь, як коні перепались. Давай хоч увечері нагодуємо їх як слід.
— їдь, не відставай,— неуважно відповів Григорій.
— Я за тобою не вженусь, мій уже пристає. Може, спочинемо ?
Григорій промовчав. З півгодини вони їхали риссю, не перемовившись ні словом, потім Прохір рішуче заявив :
— Давай же дамо їм хоч трохи відсапнути. Я далі так не поїду! Чуєш ?
— Торкай, торкай !
— Доки ж це торкати ? Поки копита відкине ?
— Не базікай !
— Змилуйся, Григорію Пантелевичу! Я не хочу свого коня білувати, а воно ж до того йдеться...
— Ну, ставай, чорт з тобою! Подивись, де трава краща.
Телеграма, що блукала по станицях Хоперського округа, шукаючи Григорія, прийшла занадто пізно ... Григорій приїхав додому на третій день після того, як поховали Наталю. Коло хвіртки він зліз з коня, на ходу обняв Докійку, що схлипуючи, вибігла з дому, нахмурившись попросив :
— Виводи коня добре... Та не реви!...— і обернувся до Прохора : — їдь додому. Потрібний будеш — тоді скажу.
Іллівна, тримаючи за руку Мишка і Полюшку, вийшла на ганок зустрічати сина.
Григорій схопив на оберемок дітей, тремтячим голосом сказав :
— Тільки не кричати! Тільки без сліз ! Милі мої ! Значить, осиротіли? Ну-ну... Ну-ну... Підвела нас мамка..:-
А сам, на велику силу стримуючи ридання, увійшов у дімг поздоровкався з батьком.
— Не вберегли...— сказав Пантелей ПрокоповЙчі зараз же покульгав у сіни.
Іллівна повела Григорія в кімнату, довго розказувала про Наталю. Стара не хотіла була говорити всього, але Григорій спитав :
— Чому вона здумала не родити, ти знаєш ?
— Знаю.