— Ставай навколішки ! Чуєш, Наталю ?!
Наталя глянула на свекруху якимись невидющими очима, безвільно стала навколішки.
— Проси, щоб бог простив ! — владно наказала Іллівна.— Проси, щоб не прийняв твоєї молитви. Кому ти смерті просила ? Рідному батькові своїх дітей! Ой, великий гріх... Хрестись ! Кланяйся до землі. Кажи: "Господи, прости мені, окаянній, мій гріх".
Наталя перехрестилась, щось прошепотіла побілілими губами і, зціпивши зуби, незручно звалилась на бік.
Обмитий зливою степ чудово зеленів. Від далекого ставка аж до Дону перекинулась горбата яскрава веселка. Німо гримотів на заході грім. В яру з орлиним клекотом мчала каламутна нагірна вода. Вниз, до Дону, по косогору, по баштанах бігли спінені струмки. Вони несли оббите дощем листя, вимиті з грунту коренища трав, зламане житнє колосся. По баштанах, примулюючи огудиння кавунів і динь, розповзались масні піщані наноси ; вздовж по путівцях, глибоко промиваючи колії, спливала бурхлива вода. Коло відноги далекого горба догоряла підпалена блискавкою копиця сіна. Високо підіймався лило-вий стовп диму, майже торкаючись верхівкою розстеленої по небу веселки.
Іллівна і Наталя спускались до хутора, обережно ступаючи босими ногами по сковзькому болотяному шляху, високо підіткнувши спідниці. Іллівна говорила :
— Норовисті ви всі, молоді, господи мій ! Тільки що — ви й казитесь. Пожила б так, як я замолоду жила, що б ти тоді робила ? Тебе Гриша за все життя пальцем не торкнув, і то ти невдоволена, он яке чудо сотворила : і кидати його зібралась, і памороки тобі забило, і чого ти тільки не робила, бога, і то у ваші погані діла вплутала ... Ну, скажи, любоньке, і це— добре ? А мене ідол мій кривоногий замолоду до смерті прибивав, та ні за що, ні по що ; нічим я перед ним не винна була. 'Сам паскудства робив, а на мені злість зганяв. Прийде бувало вдосвіта, заплачу гіркими слізьми, почну дорікати, ну, він і гатить мене кулаками... Місяцями вся синя, як залізо, ходила, а от вижила ж і дітей вигодувала, і з дому ні разу не зривалась іти. Я не вихваляю Гришу, але з таким ще можна жити. Якби не щя гадюка — був би він споміж хутірських козаків першим. Причарувала вона його, не інакше.
Наталя довго йшла, мовчки щось обдумуючи, потім сказала:
— Мамо, я про це більше не хочу говорити. Григорій приїде, там видно буде, куди мені подітись... Може, сама піду, а може й він вижене, а зараз я з вашого дому нікуди не рушу.
— Отак би й давно сказала ! — зраділа Іллівна.— Бог дасть, все владнається. Він нізащо тебе не вижене, і не думай про це! Так він любить і тебе, і діток, та щоб подумав отаке? Ні — ні ! Не проміняє він тебе на Оксану, не може він цього зробити. Ну, а між своїми хіба мало що буває ? Аби тільки живий він вернувся...
— Смерті я йому не бажаю... То я згарячу там таке говорила ... Ви мені не дорікайте за це. З серця його не викинеш, але й так жити важенько ...
— Серденько моє, рідна! Та хіба ж я не знаю ? Тільки з розмаху нічого не треба робити. Справді, киньмо про це балакати ! І ти старому, ради Христа,, нічого не говори. Не його це діло.
— Я вам про одне хочу сказати... Буду я з Григорієм жити чи ні, покищо невідомо, але родити від нього більше не хочу. Ще й з цими не видно, куди доведеться діватись... А я вагітна зараз, мамо...
— І давно ?
— Третій місяць.
— Куди ж від цього подінешся ? Хочеш чи не хочеш, а родити доведеться.
— Не буду,— рішуче сказала Наталя.— Сьогодні ж піду до бабки Капітонівни. Вона мені від цього дасть раду... Деяким жінкам вона це робила.
— Це — плід троїти ? І повертається в тебе язик, у безсовісної ? — Обурена Іллівна спинилась сёред шляху, сплеснула руками. Вона ще щось хотіла сказати, але ззаду заторохтіли колеса, гучно зачвакали кінські копита по болоті і — чийсь поганяючий голос.
Іллівна і Наталя зійшли з шляху, на ходу осмикуючи підіткнуті спідниці. Старий Безхлєбнов Пилип Агейович, що їхав з поля, порівнявся з ними, придержав баску кобилку.
— Сідайте, жіночки, підвезу, чого дарма болото місити ?
— От спасибі, Агейовичу, а то ми вже зморилися сковза
тись,— задоволено промовила Іллівна і перша сіла на просторий віз. _
Після обіду Іллівна хотіла поговорити з Наталею, довести їй, що не треба позбуватися вагітності; миючи посуд, вона в думках підшукувала, на її погляд, найпереконливіші доводи, думала навіть про те, щоб про вирішення Наталі сказати старому і з його допомогою відмовити від нерозумного вчинку невістку, що ошаліла з горя, але, поки вона впоралась, Наталя нишком зібралась і пішла.
— Де Наталя ? — спитала Іллівна в Докійки.
— Зав'язала щось у вузлик і пішла.
— Куди ? Що вона казала ? Який вузлик ?
— Та звідки я знаю, мамо ? Поклала в хустку чисту спідницю, ще щось і пішла, нічого не сказала.
— Головонько' бідна ! — Іллівна, на здивування Докійки, безпорадно заплакала, сіла на лаву.
— Ви чого, мамо? Господь з вами, чого ви плачете?
— Відчепись, настирлива ! Не твоє діло ! Що ж вона говорила1? І чого ти мені не сказала, як вона збиралась?
Докійка з досадою відповіла :
— Біда мені з вами ! Та звідки ж я знала, що мені треба вам про це казати ? Не назовсім же вона пішла ? Мабуть, до матері в гості подалась, і чого ви плачете,— ніяк не збагну !
З величезною тривогою Іллівна ждала повернення Наталі. Старому вирішила не казати, боячись докорів і нарікань.
Надвечір з степу прийшла череда. Впав куций літній присмерк. На хуторі де — не — де засвітилось світло, а Наталі й досі не було. В хаті Мелехових сіли вечеряти. Бліда від хвилювання Іллівна подала на стіл локшину, присмачену підсмаженою на олії цибулею. Старий узяв ложку, змів у неї кришки черствого хліба, зсипав їх у забородатілий рот і, неуважно оглянувши присутніх за столом, спитав :
— Наталя де ? Чого до столу не кличете ?
— її нема,— тихо озвалась Іллівна.
— А де ж вона ?
— Мабуть, до матері пішла і загостювалась.
— Довго вона гостює. Час би порядок знати ...— невдово-.лено пробурмотів'Пантелей Прокопович.
Він їв, як завжди, старанно, запопадливо ; зрідка клав на "тіл догори денцем ложку, скоса, милуючись, поглядав на Мишка, що сидів поруч з ним, грубувато говорив : "Повернись, дитинко, трошки, дай но я тобі губи витру. Мати ваша — поблукала десь, а вам і догляду нема ..." І великою зашкарублою і чорною долонею витирав ніжні, рожеві губенята онука.