— Не дозволю ! — з веселим пожвавленням сказав Григорій, підходячи до самого столу, затуляючи собою полоненого.— Пусте діло — вбити полоненого. І як вас совість не корить намірятись на нього, на такого ? Чоловік беззбройний, взятий у неволю, он на ньому й одежі не залишили, а ви наскакуєте...
— Геть ! Мене образив цей негідник ! — Андреянов відштовхнув Григорія, вихопив наган.
Полонений швидко обернувся обличчям до вікна,— наче від холоду здвигнув плечима. Григорій з усмішкою стежив за Андреяновим, а той, відчувши в долоні шкарубку рукоятку револьвера, якось незграбно махнув ним, потім опустив дулом донизу й одвернувся.
— Рук не хочу паскудити...— віддихавшись і облизавши пересохлі губи, хрипко сказав він.
Не стримуючи сміху, сяючи спід вусів білим вискалом зубів, Григорій сказав:
— Та воно й не довелося б ! Ви подивіться, наган же у вас розряджений. Ще на ночівлі, я прокинувся вранці, взяв його з стільця і подивився... Жодного патрона в ньому, і не чищений, мабуть, місяців зо два ! Погано ви доглядаєте особисту зброю !
Андреянов опустив очі, покрутив великим пальцем барабан револьвера, усміхнувся :
— Чорт ! А й справді...
Сотник Сулін, що мовчки й насмішкувато стежив за цією сценою, згорнув протокол допиту, сказав, приємно гаркавлячи :
— Я вам не раз говорив, Семене Полікарповичу, що зброю ви доглядаєте дуже погано'. Сьогоднішній випадок — зайвий доказ того.
Андреянов скривився, крикнув :
— Ей, хто там з нижніх чинів ? Сюди !
З передньої кімнати увійшли два ординарці й начальник караулу.
— Виведіть ! — Андреянов кивнув головою на полоненого.
Той обернувся обличчям до Григорія, мовчки вклонився
йому, пішов до дверей. Григорію здалося-* ніби в полоненого лід рудуватими вусами в ледве помітній вдячній усмішці ворухнулись губи...
Коли вщухли кроки, Андреянов стомленим рухом зняв окуляри, ретельно протер їх клаптиком замші, злісно сказав :
— Ви блискуче захищали цю сволоту, це — діло ваших переконань, але говорити при ньому про наган, ставити мене в незручне становище — послухайте, що ж це таке ?
— Біда не дуже велика,— примирливо сказав Григорій.
— Ні, все таки даремно. А знаєте, я міг би його вбити. Тип обурливий. До вашого приходу я морочився з ним півгодини. Скільки він тут брехав, плутав, викручувався, давав явно брехливих відомостей — жах! А. коли я його викрив — просто і наодріз відмовився говорити. Бачите, офіцерська честь не дозволяє йому виказати противникові військову та-
ЄМНИЦЮ. Тоді про офіцерську честь не думав, сукин син, як наймався до більшовиків... Вважаю, що його і ще двох з командного складу хреба без галасу розстріляти. Щодо одержання відомостей, які нас цікавлять, вони всі безнадійні: закоренілі й непоправні негідники, отже — і щадити їх нема чого. Ви як ?
— Яким способом ви дізнались, що він — командир роти? — замість відповіді спитав Григорій.
— Виказав один з його ж червоноармійців.
— Я вважаю — треба розстріляти цього червоноармійця, а командирів залишити! — Григорій, вичікуючи, глянув на Андреянова.
Той знизав плечима й усміхнувся так, як усміхаються, коли співбесідник невдало жартує :
— Ні, серйозно, ви як ?
— А от так, як я вже вам сказав.
— Але, дозвольте, з яких же це міркувань ?
— З яких ? З тих самих, щоб зберегти для руської армії дисципліну й порядок. Учора, коли ми лягали спати, ви, пане полковнику, дуже доладу розказували, які порядки треба буде заводити в армії після того, як розіб'ємо більшовиків, щоб витравити з молоді червону заразу. Я з вами був цілком згодний, пам'ятаєте? — Григорій погладжував вуса, стежачи, як міняється вираз обличчя у полковника, розсудливо говорив : — А тепер ви що пропонуєте ? Цим же ви розбещеність заводите! Значить, нехай солдати виказують своїх командирів ? Це ж ви чого їх навчаєте ? А коли б нам з вами довелось опинитись в отакому становищі, тоді що? Ні, пробачте, я тут опиратимусь ! Я — проти.
— Як хочете,— холодно сказав Андреянов і уважно подивився на Григорія. Він чув про те, що повстанський командир дивізії примхливий і чудакуватий, але такого від нього не сподівався. Він тільки додав : — Ми звичайно так робили з узятими в полон червоними командирами, і особливо — з колишніми офіцерами. У вас щось нове ... І мені не зовсім зрозуміле ваше ставлення до такого, здавалося б, безперечного питання.
— А ми звичайно вбивали їх у бою, коли доводилось, але полонених без потреби не розстрілювали ! — багровіючи, відповів Григорій.
— Добре, будь ласка, відправимо їх у тил,— погодився Андреянов.— Тепер от яке питання : частина полонених — мобілізовані селяни Саратовської губернії — виявила бажання битися в наших рядах. У третьому піхотному полку нашому не набереться і трьохсот багнетів. Чи вважаєте ви можливим після ретельного відбору влити, в нього частину добровільців з полонених ? Щодо цього з штабарму в нас є певні вказівки.
— Жодного мужика, я до себе не візьму. Втрати хай поповнюють мені козаками,— категорично заявив Григорій.
Андреянов спробував переконати його:
— Слухайте, не будемо сперечатись. Я розумію ваше бажання мати в дивізії однорідний козачий склад, але через необхідність ми не повинні гребувати й полоненими. Навіть у Добровольчій армії деякі полки укомплектовуються полоненими.
— Вони хай собі роблять, як хочуть, а я відмовляюсь приймати мужиків. Давайте про де більше не' будемо балакати,— відрізав Григорій.
Трохи згодом він вийшов, щоб розпорядитись про відправку полонених. А за обідом Андреянов схвильовано сказав :
— Мабуть, не спрацюємось ми з вами...
— Я теж так думаю,— байдуже відповів Григорій. Не помічаючи усмішки Суліна, він. пальцями дістав з тарілки шматок вареної баранини, почав з таким вовчим хрускотом дробити зубами твердуватий хрящ, що— Сулін скривився, наче від сильного болю, і навіть очі на мить заплющив.
Через два дні переслідування відступаючих червоних частин повела група генерала Сальнікова, а Григорія терміново викликали в штаб групи, і начальник штабу — підстаркуватий, благовидий генерал,— ознайомивши його з наказом командувача Донської армії про розформування повстанської армії, прямо сказав :