Після обіду по сіно поїхали двома гарбами старий і обидві невістки. Пантелей Прокопович довгими вилами подавав на гарби, а Наталя брала оберемки сіна, що трохи пахло гнилятиною, і втоптувала його. З поля вона поверталась удвох з Даркою. Пантелей Прокопович старими ходовитими волами од'їхав далеко вперед.
За могилою сідало сонце. Гіркий полиневий запах викошеного степу надвечір підсилився, але став м'якший, приємніший, втративши полуденну задушливу гостроту. Спеки вже не було. Воли йшли охоче, і збитий копитами прісний пил на путівці здіймався й осідав на кущах придорожних будяків. Верхівки будяків з розквітлими малиновими маківками полум'яно сяяли. Над ними кружляли джмелі. До далекого степового ставка, перекликаючись, летіли чайки.
Віз похитувався, Дарка лежала на ньому донизу обличчям, спираючись на лікті, зрідка поглядала на Наталю. Та, про щось задумавшись, дивилась на захід, на спокійному чистому обличчі її блукали мідночервоні відблиски. "От Наталка щаслива, у неї й чоловік, і діти, нічого їй не треба, в сім'ї її люблять, а я — пропаща людина. Здохну, ніхто й ой не скаже",— думала Дарка, і в неї раптом ворухнулось бажання чимось уколоти Наталю, зробити їй боляче. Чому тільки вона, Дарка, повинна побиватись з розпачу, безупинно думати про своє пропаще життя і так жорстоко мучитись ? Вона ще раз мигцем глянула на Наталю, сказала, намагаючись надати голосові задушевності:
— Хочу, Наталю, провину свою розказати тобі...
Наталя озвалась не зразу. Вона згадала, дивлячись на захід, як колись давно, коли вона була ще нареченою Григорія, приїжджав він її провідати і вона вийшла провести його за ворота, і тоді так само горів захід, малинова заграва вставала на заході, кричали у вербах граки... Григорій од'їжд-жав, напівобернувшись у сідлі, і вона дивилась йому вслід з сльозами схвильованої радості і, притуливши до гострої, дівочої груді руки, відчувала нестримне биття серця... їй стало неприємно тому, що Дарка раптом порушила мовчання, і вона знехотя спитала :
— Яку провину ?
— Був такий гріх .. Пам'ятаєш, весною приїжджав Григорій з фронту в гості ? Увечері того дня я, пам'ятаю, доїла корову. Пішла до хати, чую — Оксана мене гукає. Ну, закликала до себе, подарувала, просто таки накинула оцю обруч-
* т
ку,— Дарка повертіла на безіменному пальці золоту обручку.— і впросила, щоб я викликала до неї Григорія... Моє діло — що ж... Я йому сказала. Він тоді цілу ніч... Пам'ятаєш, він казав, ніби Кудінов приїжджав і він з ним просидів ? Брехня ! Він в Оксани був !
Приголомшена, зблідла Наталя мовчки ламала в пальцях суху гілочку буркуну.
— Ти не сердься, Наталя, я й сама не рада, що призналась тобі...— улесливо сказала Дарка, намагаючись заглянути Наталі в очі.
Наталя мовчки ковтала сльози. Таке велике й несподіване було горе, що вразило її знову, що вона не знайшла в собі сили відповісти щонебудь Дарці і тільки одверталась, ховаючи своє спотворене мукою обличчя.
Уже як в'їжджали в хутір, картаючи себе, Дарка подумала : "І чорт мені надав збентежити її. Тепер буде цілий місяць сльози точити ! Нехай би вже жила, нічого не знаючи. Таким коровам, як вона, сліпотою жити краще". Бажаючи якось згладити враження від своїх слів, вона сказала:
— Та ти не журись дуже. Велика біда ! У мене горенькск тяжче за твоє, та й то ходжу козирем. А там чорт його знає, може він і справді не бачився з нею, а ходив до Кудінова. Я ж за ним не стежила. А раз не пійманий—значить, не злодій.
— Догадувалась ....— тихо сказала Наталя, витираючи очі кінчиком хустки.
— А як догадувалась, то чого ж ти в нього не допиталась ? Ех, ти; нікудишня ! У мене б він не відкрутився ! Я б його в такі лещата взяла, що йому нудно б стало!
— Боялась правду взнати ... Ти думаєш — це легко ? — блиснувши очима, заїкаючись від хвилювання, сказала Наталя.— Це ти так... з Петром жили... А мені, як згадаю... як згадаю все, що довелось... довелось пережити ... ї зараз страшно !
— Ну, тоді забудь про це,—простодушно порадила Дарка.
— Та хіба це забувається !..— чужим, охриплим голосом вигукнула Наталя.
— А я б забула. Велике діло !
— Спробуй забути про свою хворобу.
Дарка засміялась.
— І рада б, та вона, проклята, сама1 про себе нагадує ! Слухай, Наташко, хочеш, я в Оксани геть усе взнаю? Вона мені скаже. От, присягнуся ! Нема такої молодиці, щоб утерпіла, не розказала про те, хто і як її любить! По собі знаю !
Не, хочу я твоєї послуги. Ти мені й так прислужилась,—сухо відповіла Наталя.—Я —не сліпа, бачу, для чого ти розказала мені про це. Адже не з жалю ти призналась, як зводила їх, а щоб мені тяжче було...
— Правда ! — зітхнувши, погодилась Дарка.— Подумай сама, не одній же мені мучитись ?
Дарка злізла з гарби, взяла в руки налигач, повела волів, що втомлено плентали ногами, з гори. При в'їзді в провулок вона підійшла до гарби.
— Ей, Наташко ! Що я в тебе хочу спитати... Дуже ти свого любиш ?
— Як умію,— невиразно озвалась Наталя.
— Значить, дуже,— зітхнула Дарка.— А мені от ні одного дуже не доводилось любити. Любила по — собачому, сяк — так, як доводилось... Мені б оце наново життя почати,— може, і я б іншою стала ?
Чорна ніч змінила короткі літні присмерки. В темряві складали на току сіно. Жінки працювали мовчки, і Дарка навіть на покрики Пантелея Прокоповича не відповідала.
1
Отаман — в козаків у царській Росії так називався виборний начальник усіх ступенів. На чолі Донського війська стояв військовий отаман, на чолі станиць — стан ичні отамани; коли козачий загін виступав у похід, обирали особливого похідного отамана. В широкому розумінні це слово означало — старшина. Коли донське козацтво остаточно втратило самостійність, звання отамана всіх козачих військ було надане наслідникові престолу; фактично козачими військами управляли наказні (тобто призначені) отамани.
2
К р у г — Військовий Круг, загальні збори козаків.
3
Ч е к м е н ь — козачий каптан.
XV
Нестримно переслідуючи противника, що відступав від Усть — Медведицької, об'єднані частини Донської армії і верх-нєдонських повстанців ішли на північ. Під хутором Шашкі-ним на МедведицІ розгромлені полки 9 — ї Червоної армії намагались затримати козаків, але були знову збиті і відступали майже до Грязе — Царицинської залізничної вітки, не чинячи рішучого опору.