Коні їх, пирхаючи, відганяючи хвостами оводів, ішли поряд. Григорій насмішкувато оглянув Копилова, спитав :
— І чого ти чепурився ? Мабуть, думав, що тебе чаєм угощатимуть ? До столу під білі руки поведуть ? Поголився, френч вичистив1, чоботи наяснив ... Я бачив, як ти хустинку слинив, та плямочки, на колінах зчищав !
— Облиш, будь ласка ! — рум'яніючи, захищався Копилов.
— Марно пропала твоя праця ! — знущався Григорій.— Не то що до чаю, а й до рученьки тебе не підпустив.
— З тобою ще й не цього можна було сподіватись,— скоромовкою пробурмотів Копилов і, примруживши очі, здивовано — радісно гукнув : — Дивись ! Це — не наші. Союзники !
Назустріч їм вузьким провулком шестерик мулів віз англійську гармату. Збоку на рижому куцохвостому коні їхав англієць — офіцер. їздовий переднього виносу теж був в англійській формі, але з російською офіцерською кокардою на околичці кашкета і з погонами поручика.
Не доїжджаючи кілька сажнів до Григорія, офіцер приклав два. пальці до козирка свого коркового шолома, рухом голови попросив дати дорогу. Провулок був такий вузький, що роз'їхатись можна було, тільки поставивши верхових коней впритул до кам'яної огорожі.
На вилицях Григорія забігали жовна. Зціпивши зуби, він їхав просто на офіцера. Той здивовано підняв брови, трохи звернув убік. Вони насилу роз'їхались, і то лише тоді, коли англієць поклав праву ногу, туго обтягнуту крагою, на лиснючий, добре вичищений круп своєї породистої кобили.
Один з артилерійської обслуги, теж російський офіцер, як можна було бачити з зовнішнього вигляду,— злісно оглянув Григорія :
— Здається, ви могли б дати дорогу! Невже й тут треба показувати своє неуцтво ?
— Ти їдь та мовчи, суче вим'я, а то я тобі дам дорогу ! — півголосом порадив Григорій.
. Офіцер підвівся на передку, обернувся назад, крикнув:
— Панове, затримайте цього нахабу !
Григорій" виразно вимахуючи нагайкою, кроком пробирався по провулку. Стомлені, запорошені артилеристи, всі безвусі, молоді офіцерики, позирали на нього неприязно, але ніхто не спробував його затримати. Шестигарматна батарея зникла за поворотом, і Копилов, покусюючи губи, під'їхав до Григорія зпритул:
— Дурієш, Григорій Пантелейович! Як хлопчик поводишся !
— Ти що, до мене вихователем приставлений ? — огризнувся Григорій.
— Мені зрозуміло, що ти розсердився на Фіцхелаурова,— знизуючи плечима, говорив Копилов,— але при чому тут цей англієць ? Чи тобі його шолом не сподобався ?
— Мені він .тут, під Усть — Медведицею, щось не сподобався ... йому б його в іншому місці носити... Два собаки гризуться — третій не втручайся, знаєш?
— Ага ! Ти, значить, проти іноземного втручання ? Але, по — моєму, коли за горло беруть — радий будеш усякій допомозі.
— Ну, ти й радій, а я б їм на нашу землю і ногою ступити не дозволив !
— Ти в червоних китайців бачив ?
— Ну?
— Хіба це не все одно ? Адже теж чужоземна допомога ?
— Це ти даремно. Китайці до червоних добровільцями йшли.
— А цих, по-твоєму, силою сюди тягли?
Григорій не знайшов, що відповісти, довго їхав мовчки, напружено думаючи, потім сказав, і в голосі його зазвучала неприховувана досада.
— От ви, учені люди, завжди так... Петель наробите, як зайці на снігу! Я, брат, почуваю, що тут ти неправильно говориш, а от приперти тебе не можу... Давай кинемо про це. Не плутай ти мене, я і без тебе заплутаний !
Копилов ображено замовк, і більше аж до квартири вони не розмовляли. Тільки Прохір, згоряючи від цікавості, д'о-гнав був їх, спитав1:
— Григорій Пантелевич, ваше благородіє, скажи на милість, що воно за скотина в кадетів під гарматами ? Вуха в них, як у ослів, а то все чисто — натуральне коняче. На цю скотину аж дивитись незручно. Що воно за чорт, за по-
рода—поясни, будь ласка, а то ми на гроші заклалися...— Хвилин п'ять їхав позаду, так і не діждався відповіді, відстав і, коли порівнялися з ним інші ординарці, пошепки повідомив : — Вони, хлопці, їдуть мовчаком і самі, видно, дивуються і ні чорта не знають, звідки така капость на білому світі береться...
XI
Козачі сотні четвертий раз підводились з неглибоких окопів і під убивчим кулеметним вогнем червоних залягали знову. Червоноармійські батареї, приховані лісом лівобережжя, з самого світанку безупинно обстрілювали позиції козаків і резерви, що збирались у ярах.
Молочно — білі танучі хмарки шрапнелі спалахували над. обдонськими висотами. Попереду й позаду ламаної лінії козачих окопів кулі збивали бурий пил.
До полудня бій розгорівся, і західний вітер далеко по Дону ніс гуркіт артилерійської стрільби.
Григорій з спостережного пункту повстанської батареї стежив у бінокль за ходом бою. Йому видно було, як, незважаючи на втрати, перебіжками уперто йшли в наступ офіцерські роти. Коли вогонь підсилювався, вони лягали, окопуючись, і знову перебіжками пересувались до нового рубежа ; а лівіше, в напрямі до монастиря, повстанська піхота ніяк не могла підвестися. Григорій написав записку Єрмакову,. послав її з зв'язківцем.
Через півгодини прискакав розпалений Єрмаков. Він злів з коня біля батарейської конов'язі,— важко дихаючи, вибіг до окопу спостерігача.
— Не можу підняти козаків! Не встають ! — ще здалека закричав він, вимахуючи руками.— У нас уже двадцяти трьох чоловік як не було ! Бачив, як червоні кулеметами ріжуть ?
— Офіцери йдуть, а ти своїх підняти не можеш ? — крізь зуби процідив Григорій.
— Та. ти подивись, у них на кожний взвод по ручному кулемету та патронів по ніздрі, а ми з чим ?
— Ну — ну, ти мені не розказуй! Зараз же веди, а то голову знімем !
Єрмаков матірно вилаявся, збіг з могили. Слідом за ним пішов Григорій. Він вирішив сам вести в атаку 2-й піхотний полк.
Біля крайньої гармати, майстерно замаскованої гілками глоду, його затримав командир батареї:
— Полюбуйся, Григорій Пантелевич, на англійську .роботу. Зараз вони почнуть по мосту бити. Давай вийдемо на могилку.
В бінокль було ледве видно тонесеньку смужку понтонного мосту, наведеного через Дон червоними саперами. По ній безперервним потоком котились підводи.
Хвилин через десять англійська батарея, що розташувалась за кам'янистим кряжем у балці, почала вогонь. Четвертим снарядом міст був зруйнований майже на середині. Потік підвід спинився. Видно було, як червоноармійці, метушачись, скидали в Дон розбиті брички і кінські трупи.