— Ні — і — і, пробач ! Це вже ти пробач ! Ми вам довіряємо, але постільки поскільки... Ваша зрада не скоро забудеться. Нехай це зарубають собі на носі всі, хто восени перекинувся до червоних...
"Ну, і ми вам послужимо постільки поскільки!" — з холодною люттю подумав сп'янілий Григорій і встав.
Не надіваючи кашкета, вийшов на ганок, з полегкістю, на всі груди, вдихнув свіже нічне повітря.
Коло Дону, як перед дощем, гомоніли жаби, сумнувато гули водяні жуки. На піщаній косі тоскно перегукувались кулики. Десь далеко в плавнях заливчасто й тонко іржало лоша, що відбилось від матері. "Посватала нас з вами гірка нужда, а то й на понюх би ви нам були непотрібні. Сволота проклята ! Ламається, як копійчаний пряник, дорікає, а через тиждень просто почне на горло наступати ... Оце прийшлось, так прийшлось! Куди не кинь — скрізь клин. А я ж так і думав ... Так воно й повинно було вийти. Ото козаки тепер носами закрутять! Одвикли козиряти та тягтися перед їх благородіями",—думав Григорій, сходячи з ганку і помацки пробираючись до хвіртки.
Спирт вплинув і на нього: паморочилась голова, рухи ставали невпевнено важкими. Виходячи з хвіртки, він хитнувся, насунув кашкета,— волочачи ноги, пішов вулицею.
Біля дімка оксаниної тітки на хвилину спинився, вагаючись, а потім рішуче пішов до ганку. Двері в сіни були не заперті. Григорій без стуку увійшов у кімнату і просто перед собою побачив Степана Астахова, що сидів за столом. Біля печі метушилась оксанина тітка. На столі, накритому чистою скатертю, стояла недопита пляшка самогону, в тарілці рожевіла порізана на шматки в'ялена риба.
Степан тількищо спорожнив склянку і, як видно, хотів закусити, але, побачивши Григорія, відсунув тарілку, притулився спиною до стіни.
Хоч який був п'яний Григорій, а все таки помітив і мертвенно поблідле обличчя Степана і його по — вовчому спалахну лі очі. Приголомшений зустріччю, Григорій знайшов у собі силу хрипкувато проговорити :
— Здорові днювали !
— Слава богу,— злякано відповіла йому хазяйка, що безперечно знала про стосунки Григорія з її племінницею і не сподівалась від цієї несподіваної зустрічі чоловіка й полюбовника нічого доброго.
Степан мовчки гладив лівою рукою вуса, спалахну лих очей не зводив з Григорія.
А той, широко розставивши ноги, стояв коло порога, криво усміхаючись, говорив:
— От, зайшов провідати... Вибачайте...
Степан мовчав. Ніякова тиша тривала доти, поки хазяйка не насмілилась запросити Григорія :
— Проходьте, сідайте.
Тепер Григорію вже нічого було приховувати. Його поява
в квартирі в Оксани пояснила Степанові все. І Григорій пішов напролом :
— А де ж жінка ?
— А ти... її прийшов провідати ? — тихо, але виразно спитав Степан. і прикрив очі затріпотілими віями.
— її,— зітхнувши, признався Григорій.
Він сподівався в цю мить від Степана всього і, витвережуючись, готувався захищатись. Але той розплющив очі (в них уже погас недавній, вогонь), сказав:
.— Я послав її по горілку, вона зараз прийде. Сідай, підожди.
Він навіть устав—високий і зграбний — і підсунув Григорію стілець; не дивлячись на хазяйку, попросив :
— Тітко, дайте чисту склянку.— І — до Григорія: — Вип'єш ?
— Трошки можна.
— Ну, сідай.
Григорій сів до столу... Те, що залишилося в пляшці, Степан розлив порівну в склянки, звів на Григорія застелені якоюсь поволокою очі:
— За все хороше !
— Будьмо здорові!
Цокнулись. Випили. Помовчали. Хазяйка проворно, як миша, подала гостеві тарілку й виделку з вищербленою колодочкою.
— Куштуйте рибку. Це малосольна.
— Спасибі.
— А ви кладіть на тарілку, призволяйтесь ! — припрошувала повеселіла хазяйка. Вона була несказанно задоволена, що все 'обійшлось отак по — доброму, без бійки, без биття посуду, без розголосу. Розмова, що обіцяла недобре, закінчилась. Чоловік мирно сидів за одним столом з дружком жінки. Тепер вони мовчки їли і не дивились один на одного. Послужлива. хазяйка дістала, з скрині чистого рушника і наче з'єднала Григорія з Степаном, поклавши кінці його обом на коліна.
— Ти чому не в— сотні? — обгризаючи підлящика, спитав Г ригорій.
— Теж провідати прийшов,— помовчавши, відповів Степан, і з тону його ніяк не можна було визначити, серйозно він говорить чи глузує.
— Сотня вдома, звісно ?
— Всі в хуторі гостюють. Що ж, доп'ємо?
— Давай !
— Будьмо здорові!
— За все". добре !
В сінцях брязнула клямка. Григорій остаточно протверезився і глянув спідлоба на Степана, помітив, як блідість знову хвилею облила його лице.
Оксана, закутана в грубу хустку, не впізнаючи Григорія, підійшла до столу, глянула збоку, і в чорних розширених очах її хлюпнувся жах. Задихнувшись, вона насилу вимовила :
— Здрастуйте, Григорій Пантелевич !
Великі, вузлуваті руки Степана, що лежали на столі, раптом дрібно затремтіли, і Григорій, що* бачив це, мовчки вклонився Оксані, не сказавши й слова.
Ставлячи на стіл дві пляшки з самогоном, вона знову метнула на Григорія погляд, повний тривоги і прихованої радості, повернулась і одійшла в темний куток кімнати, сіла на скриню, тремтячими руками поправила зачіску. Переборовши хвилювання, Степан розстебнув комір сорочки, що душила його, налив, повні склянки, повернувся обличчям до жінки :
— Візьми склянку і сідай до столу.
— Я не хочу.
— Сідай !
— Я ж не п'ю її, Стьопа!
— Скільки разів говорити ? — голос Степана здригнувся.
— Сідай, сусідко ! — Григорій підбадьорливо усміхнувся.
Вона з благанням глянула на нього, швидко підійшла до
мисника. З полички впало блюдце, з брязкотом розбилось.
— Ой, біда яка ! — хазяйка з жалем сплеснула руками.
Оксана мовчки збирала скалки.
Степан налив і їй повну склянку і знову очі його спалахнули нудьгою і ненавистю.
— Ну, вип'ємо ...— почав він і замовк.
В тиші було виразно чути, як бурхливо й уривчасто дихає Оксана, що сіла до столу.
— ...Вип'ємо, жінко, за довгу розлуку. Що ж, не хочеш? Не п'єш ?
— Ти ж знаєш...
— Я тепер усе знаю... Ну, не за розлуку ! За здоров'я дорогого гостя Григорія Пантелевича.
— За його здоров'я вип'ю ! — дзвінко сказала Оксана і вихилила повну склянку.
— Пропаща ж твоя голівонька ! — прошепотіла хазяйка, вибігши в кухню.
Вона забилась у куток, притиснула руки до грудей, ждала, що от-от з гуркотом упаде перекинутий стіл, оглушливо гримне постріл... Але в кімнаті мертва стояла тиша. Чути було тільки, як гудуть на стелі потривожені світлом