Години через дві вони знов сіли на коней, прагнучи досягти до ночі знайомих хуторів Єланської станиці.
Червоноармійський роз'їзд, мабуть, телефоном повідомив про їх просування. При в'їзді в слободу Кам'янку звідкілясь ізза річки назустріч їм заляскали постріли. Співучий свист куль примусив Фоміна звернути вбік. Під обстрілом промчали краєм слободи і незабаром вибрались на табунні землі Вешенської станиці. За селищем Грузька Валка їх спробував перейняти невеликий загін міліції.
— Обійдемо їх з лівого боку,— запропонував Фомін.
— Підемо в атаку,— рішуче сказав Григорій.— їх дев'ять чоловіка, нас п'ятеро. Прорвемось !
його підтримали Чумаков і Стерлядніков. Вихопивши шаблі, вони пустили стомлених коней легким галопом. Але міліціонери, не злазячи з коней, відкрили часту стрільбу, а потім помчали вбік, не прийнявши атаки.
— Це — слабосильна команда. Вони протоколи писати майстри, а битися всурйоз їм годі! — глузливо крикнув Кошелев. '
Відстрілюючись, коли міліціонери, що вчепились за ними, починали напосідати, Фомін і всі інші втікали на схід, втікали, наче переслідувані хортами вовки : зрідка огризаючись і майже не спиняючись. Під час одної з перестрілок був поранений Стерлядніков. Куля пробила йому литку лівої ноги, зачепивши кістку. Стерлядніков ойкнув від болю, що пронизав ногу, сказав, бліднучи :
— В ногу влучили ... І в ту саму, у хвору... От своло-чуги, га ?
Чумаков, відкинувшись назад, зареготав на все горло. Він сміявся так, що на очі йому виступили сльози. Підсаджуючи на коня Стерляднікова, що спирався на його руку, він ще здригався від сміху, говорив :
— Ну, як вони оце вибрали ? Це вони навмисне туди цілили ... Бачать, кривий якийсь скаче, дай, думають, зовсім йому цю ногу переб'ємо ... Ой, Стерлядніков ! Ой, смертонько моя!.. Це ж нога ще на чверть коротша стане... Як же ти тепер танцюватимеш ? Доведеться мені тепер ямку для твоєї ноги на аршин глибини копати ...
— Замовчи, пустобрех ! Не до тебе мені! Замовчи, ради Христа ! — кривлячись від болю, просив Стерлядніков.
Через півгодини, коли стали виїжджати на узвіз одної з численних балок, він попросив :
— Давайте спинимось, заждемо трошки... Треба мені рану заліпити, а то крові натекло повен чобіт...
. Спинились. Григорій держав коней, Фомін і Кошелєв вели рідкий огонь по міліціонерах, що манячіли вдалині. Чумаков допоміг Стерляднікову роззутись.
— А крові й справді набігло багато...— хмурячись, сказав Чумаков і вилив з чобота на землю червону рідину.
Він хотів був розрізати шаблею мокру й гарячу від крові штанину, але Стерлядніков не погодився.
— Штани на мені добрі, навіщо їх пороти,— сказав він і вперся долонями в землю, підняв ранену ногу —Стягай штанину, тільки поволеньки.
— Бинт у тебе є ? — спитав Чумаков, обмацуючи кишені.
— А на чорта він мені здався, твій бинт ? Обійдусь і без нього.
Стерлядніков уважно оглянув вихідний отвір рани, потім зубами вийняв з патрона кулю, всипав на долоню пороху і довго розмішував порох з землею, спочатку змочивши землю слиною. Обидва отвори наскрізної рани він добре замазав гряззю і задоволено сказав :
— Це діло випробуване! Присохне ранка і через два дні загоїться, як на собаці.
Аж до Чира вони не спинялися. Міліціонери трималися ззаду на чималій віддалі, і лише зрідка звідти лунали поодинокі постріли. Фомін часто оглядався, говорив :
— Ідуть за нами назирці... Може, підмоги ждуть звідки-небудь ? Не дарма вони тримаються оддалік...
На хуторі Вислогузівському вбрід переїхали річку Чир, кроком піднялись на положистий пагорок. Коні стомилися вкрай. З гори на них сяк — так з'їжджали риссю, а на гору вели за поводи, долонями згрібаючи з мокрих кінських боків і крижів тремтячі охлапки піни.
Припущення Фоміна справдились : верст за п'ять від Вис-логузівського їх стали наздоганяти сім чоловіка верхівців на свіжих конях, що добре бігли.
— Якщо вони нас і надалі так передаватимуть з рук в руки — рептух нам буде ! — похмуро сказав Кошелев.
Вони їхали степом бездорожно, відстрілювались по черзі: поки двоє, лежачи в траві, вели вогонь,— інші від'їжджали сажнів на двісті, злазили з коней і тримали під обстрілом противника, даючи можливість першим двом проскакати вперед сажнів на чотириста, залягти і приготуватись до стрільби. Вони вбили чи тяжко поранили одного міліціонера, під другим убили коня. Незабаром був убитий кінь і під Чумаковим. Він біг поруч з конем Кошелева, тримаючись за стремено.
Довші ставали тіні. Сонце хилилось на захід. Григорій запропонував не роз'єднуватись, і вони поїхали кроком, всі вкупі. Поруч з ним ішов Чумаков. Потім вони побачили на гребні пагорба парокінну підводу, звернули до шляху. Літній бородатий козак — підводчик погнав коней вчвал, але постріли примусили його спинитись.
— Зарубаю падлюку! Знатиме, як утікати ...— крізь зуби процідив Кошелев, вириваючись наперед, з усієї сили оперіщивши коня нагаєм.
— Не чіпай його, Сашко, забороняю ! —попередив, Фомін і ще здалека закричав : — Розпрягай, діду, чуєш ? Розпрягай, поки живий!
Не слухаючи слізних благань старого, самі відчепили посторонки, зняли з коней шлеї й хомути, швидко накинули сідла.
— Залишіть хоч одну з своїх взамін! — плачучи, просив старий.
— А того — свого не хочеш у зуби, старий чорте ! — спитав Кошелєв.— Нам коні самим потрібні! Дякуй господу —богу, що живий лишився...
Фомін і Чумаков сіли на свіжих коней. До шістьох вершників, що йшли за ними слідком, незабаром приєдналося ще троє.
— Треба поганяти ! Рушайте, хлопці! — сказав Фомін.— Якщо на вечір доберемось до кривських ярів, тоді ми будемо врятовані...
Він хльоснув нагаєм свого коня, поскакав уперед. Зліва від нього на короткому поводі йшов другий кінь. Зрізані кінськими копитами, на всі боки розлітались, наче великі краплі крові, червоногарячі головки тюльпанів. Григорій, що скакав позад Фоміна, подивився на ці червоні бризки й заплющив очі. В нього чомусь запаморочилась голова, і знайомий гострий біль підступив до серця...
Коні зовсім приставали. Від безперервної скачки й голоду стомились і люди. Стерлядніков уже похитувався в сідлі і сидів білий, як полотно. Він багато втратив крові. Його мучила спрага й нудота. Він з'їв трохи черствого хліба, але зараз же виблював.