Капарін задихнувся від хвилювання й замовк. Його гострі, з тихим божевіллям очі втупились у Григорія. Але той зовсім не трепетав і не відчував містичного жаху, почувши таке відкриття. Він завжди тверезо й буденно дивився на речі, тому і сказав у відповідь :
— Ніякий це не перст. Ви в германську війну на фронті були ?
Спантеличений запитанням, Капарін відповів не зразу:
— Власне, чому ви про це ? Ні, безпосередньо на фронті я не був.
— А де ж ви проживали у війну ? В тилу ?
— Так.
— Весь час ?
— Так, тобто не весь час, але майже. А чому ви про це питаєте ?
— А я на фронті з чотирнадцятого року і по сьогоднішній день з невеликими перервами. Так от про отой самий перст... Який там може бути перст, коли й бога самого нема ? Я в ці дурниці давно вірити перестав. З п'ятнадцятого року, як надивився на війну, так і надумав, що бога нема. Ніякого ! Якби був — не мав би права допускати людей до такого безладдя. Ми — фронтовики — скасували бога, залишили його самим дідам та бабам. Нехай вони втішаються. І перста ніякого нема, і монархії бути не може. Народ її
337
22. Тихий Дон. 194
кінчив раз назавжди. А оце, що ви похазуєте, букви всякі перевертаєте, це, пробачте мені,— дитяча забавка, не більше. І я трохи не збагну — до чого ви все це ведете ? Ви мені говоріть простіше та коротше. Я в юнкерському не вчився і не дуже грамотний, хоч і офіцером був. Якби я грамотніший був, то може й не сидів би отут з вами на острові, як вовк, одрізаний повіддю,— закінчив він. з жалем, що виразно прозвучав у його голосі.
— Це байдуже,— квапливо сказав Капарін.— Байдуже, чи вірите ви в бога, чи ні. Це справа ваших переконань і вашої совісті. Так само не має значення і те — монархіст ви чи за установчі збори, чи просто козак, який стоїть на платформі самостійності. Важливо, що нас об'єднує спільність ставлення до радянської влади. Ви погоджуєтесь з цим ?
— Далі.
— Ми робили ставку на загальне повстання козаків, так ? її було побито. Тепер треба виплутуватись з цього становища. З більшовиками можна боротися й потім, і не тільки під начальством якогось там Фоміна. Важливо зараз зберегти собі життя, тому я і пропоную вам союз.
— Який союз ? Проти кого ?
— Проти Фоміна.
— Не розумію.
— Все дуже просто. Я запрошую вас у спільники...— Капарін помітно хвилювався і говорив уже уривчасто дихаючи : — Ми з вами вбиваємо цю трійцю і йдемо у Вешен-ську, зрозуміло ? Це нас врятує. Ця заслуга перед радянською владою рятує нас від кари. Ми живемо ! Ви розумієте, живемо !.. Врятовуєм собі життя! Само собою зрозуміло, що в майбутньому при нагоді ми виступаємо проти більшовиків. Але тоді, коли буде серйозне діло, а не така авантюра, як з оцим нещасним Фоміним. Згодні ? Зважте, що це — єдиний вихід з нашого безнадійного становища, і до того ж блискучий вихід.
— Але як це зробити ? — спитав Григорій, внутрішньо здригаючись від обурення, але всіма силами намагаючись приховати почуття, що охопило його.
— Я все обміркував: ми зробимо це вночі, холодною зброєю, другої ночі приїжджає отой козак, який постачає нам продукти, ми переїжджаємо Дон,— от і все. Геніально просто, і ніяких хитрувань!
З удаваною добродушністю, усміхаючись, Григорій сказав :
— Оце здорово! А-скажіть, Капарін, ви вранці як збиралися в хутір грітись... Ви у Вешки збирались? Фомін'відгадав вас ?
Капарін уважно подивився на Григорія, що добродушно усміхався, і сам усміхнувся трохи збентежено й невесело.
— Одверто кажучи — так. Знаєте, коли стоїть питання про власну шкуру — в доборі засобів не дуже перебираєш.
— Виказали б нас ?
— Так,— чесно признався Капарін.— Але вас особисто я постарався б визволити від неприємностей, коли б вас узяли тут, на острові.
— А. чому ви самі не повбивали нас ? Вночі це легко було зробити.
— Риск. Після першого пострілу інші...
— Клади зброю! — стримано сказав Григорій, вихоплюючи наган.— Клади, а то вб'ю на місці! Я зараз устану, затулю тебе спиною, щоб Фомін не бачив, і ти кинеш наган мені під ноги. Ну? Не здумай стріляти! Укладу тебе після першого руху.
Капарін сидів, мертвенно бліднучи.
— Не вбивайте мене,— прошепотів він, ледве ворушачи білими губами.
— Не буду. А зброю візьму.
— Ви мене викажете...
По зарослих щоках Капаріна покотились сльози. Григорій скривився від огиди й жалю, підвищив голос :
— Кидай наган! Не викажу, а треба б! Ну, й хлюст ти, виявилось ! Ну, й хлюст !
Капарін кинув револьвер до ніг Григорія.
— А браунінг ? Давай і браунінг. Він у тебе у френчі, в нагрудній кишені.
Капарін вийняв і кинув браунінг, що блиснув нікелем, закрив обличчя руками. Він здригався від ридання.
— Перестань ти, сволото !—різко сказав Григорій, насилу, стримуючись від бажання вдарити цього чоловіка.
— Ви мене викажете... Я загинув !
— Я тобі сказав, що ні. Але як тільки переїдемо з острова — війся під три, вітри. Такий ти нікому не потрібний. Шукай сам собі захисту.
Капарін відняв від обличчя руки. Мокре, багрове обличчя його з опухлими очима і тремтячою нижньою щелепою було страшне.
# — Навіщо ж тоді... Навіщо ж ви мене обеззброїли ? — заікуючись, спитав він.
Григорій нехотя сказав :
— А це — щоб ти мені в спину не вистрелив. Від вас, від учених людей, всього можна сподіватися... А все про якийсь перст балакав, про царя, про бога... Яка ж ти слизька людина....
Не глянувши на Капаріна, час від часу спльовуючи слину, що весь час набігала, Григорій повільно пішов до стойбища.
Стерлядніков зшивав дратвою живець на сідлі, тихо посвистував. Фомін і Чумаков, лежачи на попоні, як звичайно, грали в карти.
Фомін коротко глянув на Григорія, спитав :
— Що він тобі казав ? Про що говорили ?
— На життя скаржився... Базікав так, абищо ...
. Григорій додержав обіцянки — не виказав Капаріна. Але увечері непомітно витягнув з його гвинтівки затвор, заховав його. "Чорт його знає, на що він може вночі наважитись ..."— думав він, укладаючись на нічліг.
Вранці його розбудив Фомін. Нахилившись, він тихо спитав :
— Ти забрав у Капаріна зброю ?
— Що ? Яку зброю ? — Григорій підвівся, з натугою розпростав плечі.
Він заснув аж перед світанком і дуже змерз на зорі. Шинель його, папаха, чоботи — все було мокре від туману, що ліг перед сходом сонця. і