— Рубали ми, хлопці, хохлів непогано, та коли б самим "Є довелося скоро горювати... От, може, приїдемо у Вешен-ськ , а там у наших сімей продзагони весь хлібець викачали ? Казанці дуже скаржаться на ці продзагони. Вигрібають вони з засіків усе чисто, замітають...
У кімнаті стало тихо. Фомін оглянув своїх ескадронців 1, силувано усміхаючись, сказав :
— Це я — жартома... Глядіть, язиком не треба молоти, а то з жарту чорт зна що зроблять.
Повернувшись у Вешенську, Фомін, ві супроводі полувзводу червоноармійців, поїхав додому, в хутір Рубіжний., В хуторі, не заїжджаючи до себе в двір, він зліз з коня коло воріт, кинув поводи одному з червоноармійців, пішов до хати.
Він холодно кивнув дружині, низько вклонився старій матері і за руку шанобливо поздоровкався з нею, обняв дітей.
— А де ж батько ? — спитав він, сівши на табурет, ставлячи між ногами шаблю.
— Поїхав до млина,— відповіла стара і, дивлячись на сина, суворо наказала : — Ти шапку ж скинь, бусурмене! Хто ж під образами сідає в шапці ? Ой, Якове, накладеш ти головою ...
Фомін неохоче усміхнувся, зняв кубанку, але не роздягнувся.
— Чого ж не роздягаєшся ?
— Я заскочив на хвилинку провідати вас, все ніколи через службу.
— Знаємо ми твою службу...— суворо сказала стара, натякаючи на гультяйство сина, на зв'язки його з жінками у Ве-'шенській.
Чутка про це вже давно прокотилась по Рубіжному.
Передчасно постаріла, бліда, затуркана на вигляд дружина Фоміна злякано глянула на свекруху, одійшла до печі. Щоб хоч чимнебудь догодити чоловікові, щоб здобутись на його ласку і хоч би на один прихильний погляд,— вона взяла з запічка ганчірку, стала навколюшки і, схилившись, почала зчищати густу грязюку, що налипла до чобіт Фоміна.
— Чоботи ж які на тобі добрячі, Яша... Замазав ти їх дуже... Я зараз витру їх, чистенько витру! — майже беззвучно шепотіла вона, не підводячи голови, повзаючи на колінах коло ніг чоловіка.
Він давно не жив з нею і давно не почував до цієї жінки, яку колись замолоду любив, нічого, крім легкого, зневажливого жалю. Але вона весь час любила його і потайки сподівалась, що колись він знов повернеться до неї,— прощала все. Довгі роки вона хазяйнула, виховувала дітей, у всьому старалась догодити примхливій свекрусі. Весь тягар роботи на полі лягав на її худі плечі. Надсильна праця і хвороба,
що почалась після других пологів, рік — у — рік підривали її здоров'я. Вона схудла. Лице її зблякло. Передчасна старість розкинула на щоках павутиння зморщок. В очах з'явився той вираз зляканої покірливості, який буває у хворих розумних тварин. Вона сама не помічала того, як швидко, вона старі-ється, як день при дні тане її здоров'я, і все ще на щось надіялась, при нечастих зустрічах поглядала на свого красуня — чоловіка з несміливою любов'ю і захопленням ...
.Фомін дивився зверху вниз на жалюгідно зігнуту спину дружини з виразно окресленими під кофточкою худими ло-, патками, —на її великі тремтячі руки, що старанно зчищали грязь з його чобіт, думав : "Гарна;' хай йому ! І з такою холерою я колись спав1... Хоч вона дуже 7 постарілась... І як. вона все таки постарілась !"
— Годі вже! Однаково замажу,— з' досадою сказав, він, звільняючи ноги з рук дружини.
Вона з напругою випростала спину, встала. На жовтих щоках її виступив легкий рум'янець. Стільки любові й собачої відданості було в її звернених на чоловіка зволожнілих очах, що він одвернувся, спитав у матері:
. — Ну, як ви тут живете ?
— Так само,— похмуро відповіла стара.
— Продзагін був у хуторі ?
. — Тільки вчора виїхали в Нижнє — Кривський.
— У нас хліб брали ?
— Взяли. Скільки вони насипали, Давидку ?
Схожий на батька чотирнадцятилітній хлопець, з такими ж широко розставленими голубими очима, відповів:
— Дідуньо коло них був, він знає. Здається, десять чу-валів.
— Та — а — ак ...— Фомін устав, коротко глянув на сина, поправив портупею. Він трохи зблід, коли питав : — Казали ви їм, чий вони хліб беруть ?
Стара махнула рукою і не без злорадості усміхнулась.
— Вони на тебе не дуже зважають! Старший їхній каже : "Всі до одного повинні здавати хлібні лишки. Нехай він чи Фомін, чи сам окружний голова — однаково зайвий хліб візьмемо !" Та й почали по засіках нишпорити.
— Яз ними, мамаша, поквитаюсь ! Я поквитаюся з ними ! — глухо промовив Фомін і, нашвидку попрощавшись з ріднею, вийшов.
Після поїздки додому він обережно почав розвідувати про настрій бійців свого ескадрону і без особливих труднощів упевнився, що в більшості вони незадоволені продрозверст-кою. До них приїжджали з хуторів і станиць жінки, далекі й близькі родичі; привозили розповіді про те, як продзагін-ники роблять обшуки, забирають весь хліб, залишаючи тільки
на насіння та на харчі. Все де призвело до того, що в кінці січня на гарнізонних зборах, які відбувались у Вазках, під час промови окружного військома Шахаєва ескадронці виступили відкрито. З рядів їх залунали вигуки :
— Щоб не було продзагонів !
— Пора кінчати з хлібом !
— Геть продовольчих комісарів !
У відповідь їм червоноармійці караульної роти кричали :
— Контри !
— Розформувати сволочів !
Збори були довгі й бурхливі. Один з нечисленних комуністів гарнізону схвильовано сказав Фоміну:
— Треба тобі виступити, товаришу Фомін! Дивись, які коники викидають твої ескадронці!
Фомін непомітно усміхнувся в вуса.
— Я ж безпартійний чоловік, хіба вони мене послухають ?
Відмовившись, він пішов задовго до закінчення зборів разом з командиром батальйону Капаріним. По дорозі у Ве-шенську вони заговорили про становище, яке створилось, і дуже швидко знайшли спільну мову. Через тиждень Капа-рін на квартирі у Фоміна, віч — на — віч, говорив йому :
— Або ми виступимо зараз, або не виступимо ніколи, так собі # знай, Якове Юхимовичу! Треба користатися моментом. Зараз він дуже зручний. Козаки нас підтримають. Авторитет твій в окрузі дуже великий. Настрій у населення — краще й придумати не можна. Чого ж ти мовчиш ? Наважуйся !
— Що ж тут наважуватись ? — повільно, розтягаючи слова і дивлячись спідлоба, промовив Фомін.— Тут діло вирішене. Треба тільки такий план виробити, щоб усе вийшло без заминки, щоб ніхто не прикопався. Про це і давай говорити.