Степан. Може, врятуємо.
Савка (хльоскає батогом). З дороги! Кому кажу? З дороги!
Перед ними розступаються старі черниці. Знову починає дзвонити на сполох Андрон. Більшим стає марево пожежі.
Голоси. Дивіться, дивіться... Зайнявся ще один корпус.
— Пожежники, мабуть, безсилі загасити вогонь.
— Таке свято затьмарено!
Є п і с к о п. Преподобна, не можна гаяти часу.
Іліодора. Православні! До вас звертаюся! Рятуймо наш монастир, рятуймо святу обитель, бо буде пізно — все пожере вогонь!
На паперті лишаються корогви й хрести. Самотньо стоїть чудотворна.
Сліпий. Дайте ж мені... дайте, люди, дотовпитись до пречистої, чудотворної... Може, я стану зрячим... Чуєте, люди?
Завіса
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Віковічний монастирський ліс. Тут і дуби, і розлогі клеви з пучками жовго-зеленого цвіту, і липи, що оздобились першим листячком. Між могутніми деревами — поляна, густо вкрита кучерявим рястом, фіалками, конваліями.
Де-не-де поміж ними трапляються запізнілі в цвітінні проліски. Гряде весна у всій своїй ніжності й красі. Співають солов'ї, гуркотять горлиці. З'являються Савка і Арсенія. Савка у новому костюмі, прикрашеному червоним бантом, Арсенія — в сіренькій кофточці, чорній спідничці, пов'язана білою, в синіх крапинках, хусткою. Савка зриває лісові квіти, дає любимій.
Савка. Арсеніє! Арсенія. Що?
Савка. Отак і стій... Дивитимусь на тебе. Арсенія. Ти, Савко, якийсь дивний сьогодні. Савка. Правда! Я і сам себе не розумію зараз. А р с е н і я. А чому? Чому?
Савка. Не знаю. (Подумав). Ні, знаю! Знаю! Ти даєш мені цю радість... Ти... ти, Арсеніє!
Арсенія. Може, весна? 1 ліс оцей, і пташині співи, і квіти. Бач, як тут їх рясно.
Савка. Хочеш, скажу... вперше в житті... і тільки тобі єдиній, що у мене отут... (Поклав руку на груди). Хочеш?
Арсенія (соромливо). Послухаю.
Савка. Я хотів би бути весняним вітром, теплим і крилатим, щоб голубити тебе, найріднішу, найдорожчу для мене в світі.
Арсенія (зачаровано). Ой Савко!..
Савка. Я хотів би бути місяцем повновидим, щоб крізь шиби вікон зазирати в твою келію, милуватися твоєю красою, оберігати твій спокійний сон.
Арсенія. Говори... Говори, Савко. Я ніколи ще не чула від тебе таких слів.
С а в к а. Я хотів би бути сонцем ранковим, щоб першим промінням — теплим і ласкавим — розкривати твої очі назустріч грядущому дню — для щастя, радості й добра.
Арсенія. Хороше мені з тобою, Савко.
Савка (бере її руки в свої, дивиться в очі). Арсеніє! Я люблю тебе, люблю, люблю!..
Тягнуться одне до одного, але не поцілувались.
Арсенія. Горлиці туркотять... Чуєш?
Савка. Чую. Такий день... такий день для мене сьогодні... незабутній.
Арсенія. І для мене. Савка. Арсеніє!
Обнялись і надовго застигли обоє в поцілункові.
Арсенія (отямилась). Це ж гріх!.. Хіба можна? (Втікає). Савка. Арсеніє! Зажди!.. (Вибігає слідом за нею).
Разом з молоддю входить Хома-мисливець.
Юнак. Що ж було далі, дядьку Хомо?
Хома. Багато розказувать.
В с і. А ви розкажіть!.. Розкажіть!
X о м а. То сумне діло.
Молодь. Все одно будемо слухати.
Хома. Що з вами робити. Хоч і часу обмаль, та, мабуть, доведеться розповісти. (Сідає на пеньку).
Молодь розташовується навколо Хоми, стежить, як вій скручує цигарку, викрешує з кременю іскри, прикурює.
Стояли ми тоді в Карпатах на горі Синиці. Мороз нас, піхотинців, давить, вітер січе... верховинний — проймає до кісток. А на солдатах ні одягу доброго, ні взуття. Обносилися за три роки.
Голос. То, може, харч був пристойний?
Хома. Поганий... Дуже поганий! І ось дають наказ: другій роті йти в наступ на німецькі позиції. Ну, тут уже ми й збунтувалися: "Давай чоботи, давай одяг... Досить нам від холоду зубами клацати".
Г о л о с. Та ви б же начальству заявили.
Хома. Отож і знайшовся серед нас один такий солдат, що заявив... то його першого й забрали з окопів. Голос. Куди?
Хома. Звичайно, не в гості до куми. (Затягнувся димом, оглянув молодь). Довіку не забуду того ранку. Сонце світить у горах, сніг так виблискує, що на нього боляче очам дивитися. Стоїмо в шерензі, бачимо: ведуть солдата.
Голос. Того самого?
Хома. Його. Поставили під сосною — стара, розлога, запушена інеєм, осколками посічена. Прочитали нам вирок воєнно-польового суду... Так, мовляв, і так... Треба солдата, як зрадника вітчизни й престолу його імператорської величності, розстріляти перед строєм... в присутності полковника... А командував розстрілом поручик.
Дівочий голос. Ой божечко!
Хлоп'ячий голос. Катюги!
Хома. Сам не знаю, як воно сталось, але вискочив я наперед. (Схоплюється з пенька). "Братці,— кричу.— Братці солдати! Як же це?.. Вбивати?.. Кого вбивати? Та він третю зиму з нами в окопах..." У цю хвилину підбіг до мене поручик: "Мо-вча-а-ать!.. В шеренгу а-а-арш!" Став я на своє місце й чую... Звертається солдат до полковника: "Перед смертю,— каже,— дозвольте рядовому фронтовику спитати..."
Голос 1-й. Про що?
Голос 2-й. Слухай.
Хома. "Скажіть, ваше високоблагородіє, яка мати вас родила на світ: дворянка, графиня чи, може, поміщиця?" Г о л о с. А полковник що?
Хома. Спочатку розгубився, а потім відповів: "Моя мать — дворянка". Ну, тут його солдат немовби на гачок упіймав. "Чули,— каже,— братці, хто над нами суд вершить?" Поручик кулаком погрожує, ногами тупотить: "Мовча-а-ать!.. Наказую..." А солдат, знай, своє править: "Нам, ваше високоблагородіє, ніколи на одній дорозі не стояти. І я не мовчатиму... Темні були ми, темні, нуждою забиті... Та, спасибі, знайшлися в окопах добрі люди, розкрили нам очі".
Голос. Не побоявся й начальства.
Хома. Бачимо, стоїть полковник блідий, рука тремтить, щока смикається, ліва... "Приказываю кончать!" А солдат йому відповідає: "Смерті не боюся! Тільки знайте, пани хороші, не вистачить у вас куль, щоб нашу правду вбити".
Голос 1-й. От здорово!
Голос 2-й. Так і сказав?
Хома. Сказав. Поручик дає команду: "Вогонь!" Дівочий голос. Ой божечко! X о м а. А в шерензі жодного пострілу. Голос 1-й. Добре.
Голос 2-й. Як то можна солдатам свого товариша вбивати?
Хома. Оскаженів поручик. "Що? — кричить, а сам аж задихається від люті.— Не слухатись моєї команди? Розстріляю!.. Всіх вас розстріляю!" — і метнувся до сосни, цілиться, гадюка, просто солдатові в груди...