ТИХА ОБИТЕЛЬ
Драма на три дії, сім картин
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Іліодора — ігуменя жіночого монастиря.
Ар се ні я —її племінниця, 18 років.
Ангеліна — послушниця ігумені, молода дівчина.
М а н е ф а — благочинна, стариця.
Тарсилія — ризнича, охоронниця церковних цінностей, одягу і книг.
Людмила — її послушниця.
Німфодора — пономарка, прибиральниця, середніх літ.
Преосвященний Феоктист — епіскоп.
Отець Сергій — молодий священик.
Богиня — диякон.
Степан Соколенко — столяр, пізніше голова ревкому.
Оксана Петрівна — його дружина.
А н д р о н — дзвонар.
Савка Вогник — молодий хлопчина, пастух, сирота.
Хома — мисливець.
Улита — жебрачка.
Сліпий.
Біснувата дівчина.
Начальник міліції.
Черниці, прочани, жебраки на паперті, слобідська молодь, міліція, солдати.
Дія відбувається в передреволюційні та революційні роки на Україні.
ДІЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
До відкриття завіси чути, як лютує метелиця. Водночас линуть удари дзвона
й поволі завмирають. Ще удар, ще один, і ось розкривається завіса. Церковна паперть, освітлена ліхтарем. Праворуч — дзвіниця, з якої звисає довга мотузка. Вчепившись в неї руками, б'є в найбільший дзвін А н д р о н. Ліворуч і в глибині сцени видно дерев'яні корпуси келій, освітлених вогнями. Все потопає в савані густої хуртовини.
А н д р о н. Ну, розгулялася метелиця! Понавертало вже такі кучугури, що мені самому їх, мабуть, і за тиждень не розчистити.
Чути пісню:
Вот вспыхнуло утро. Румянятся воды. Над озером быстрая чайка летит. Ей много простора, ей много свободы, У чайки луч солнца крыло серебрит.
Входить хмільний диякон Богиня. Засніжена шапка збита набакир. Ряса
розстебнута.
Богиня. Дзвониш, Андроне?
А н д р о п. Така моя служба.
Б о г и н я. А ти знаєш... Хто... Хто перед тобою?
А н д р о н. Чом не знати? Диякон Богиня.
Богиня. Правильно. А здогадуєшся, звідки я йду?
А н д р о н. Певно, з хрестин чи родин.
Богиня. Не вгадав... От і не вгадав. Був у корчмі. Солдатів бачив... Калічених... Просять милостиню. В того нема руки, в того нема ноги...
Андрон. Війна! Багато наших людей там. І Хома-мисли-вець, і Степан Соколенко, і...
Богиня. Страх як потерпають в окопах солдати. Зате зброя... Чуєш, Андроне?.. Зброя в кожного начищена, помащена... Бережуть солдати свою зброю. А холод їм дошкуляє...
Андрон. А вам не дошкуляє? Застебнули б рясу. Надворі, бач, яка хуртовина!
Богиня. Хіба це хуртовина? От на фронті починається хуртовина... Чуєш, Андроне? На фронті... Може на диби підійняти всю Росію.
Андрон. Щось солдати розповідали?
Богиня. Про царицю... І про Гришку Распутіна...
А н д р о н. А хто ж він, той Гришка?
Богиня. Замолоду, кажуть, був конокрадом, а тепер перший порадник нашому цареві. А потай... Чуєш, Андроне? Потай він царицю ублажає...
Андрон озирається.
Такі діла творяться на світі білому, а ми живемо в тихій обителі, мов ті кроти сліпі, кроти!.. І нічого не бачимо, нічого не знаємо.
Андрон. Я б радив вам, отче дияконе, сьогодні не йти до вечерні.
Богиня. Чому? Андрон. Чарку перебрали.
Б о г и н я. Я? Це я пере... перебрав? Та я ще чарчину вип'ю... Там у мене лишилася схована... у вівтарі.
Андрон. Помітить ігуменя хміль — сповістить епіскопу, а той вас, гляди, з сану звергне, з монастиря виставить.
Богиня. А я... я не боюсь. Я вмію чоботи шити, бондарне ремесло знаю. Можу й в іншу парафію перейти. Диякона з добрим голосом скрізь приймуть. Так-то, Андроне... Коронований цар, самодержець всеросійський, а з-під корони в нього... ріжки стирчать... Ріжки!
Андрон (хреститься). Хай бог милує.
Богиня (співає).
Но что это? Выстрел. Нет чайки прелестной, Она умерла, трепеща, в камышах.
Шутя ее ранил охотник безвестный,
Не глядя на жертву, он скрылся в горах.
(Виходить).
А н д р о н. Сп'яна такого наговорив, що боязко комусь і розказати. (Знову починає дзвонити).
Кутаючись у благенький одяг, з'являється Савка Вогник.
С а в к а. Діду Андроне! Третю добу немає людям спокою від дзвонів.
А н д р о н. А ти, Савко, думав над тим, що, може зараз хтось збився з дороги, у полі блукає? Почує вість — до слободи потрапить.
Савка. Все одно сумно слухати. І вдень дзвоните, і вночі дзвоните... Надокучило... Аж душу вивертає.
А н д р о н (уважніше розглядає хлопця). Я при ділі, а ось чого тобі вештатись у таку заметіль — не розгадаю.
Савка. Жду...
А н д р о н. Кого?
Савка. Арсенію... Племінницю ігумені Іліодори.
А н д р о н (недовірливо). Так-так. Дивлюсь оце на тебе, Савко, і думаю... Хто ти є? Сирота, пастух. Твоє місце на скотному дворі, а ти тут блукаєш та вигадуєш всяку всячину...
Савка. їй-богу, жду Арсенію!.. Вона мене грамоти вчить.
А н д р о н. Брешеш!
Савка (витягнув з-за пазухи зошит). Ось, послухайте! (Читає). "Ученье — свет, а неученье — тьма!" Тьма!
А н д р о н. Ой Савко, дізнається ігуменя — перепаде тобі на горіхи.
Савка. Я хочу грамоту знати. Хочу вирватися з тьми до світла.
А н д р о н. Молодий іще ти, зелений... Життя не знаєш.
Савка. Все одно вчитимусь! З усіх сил учитимусь!
А н д р о н. Дай боже тобі на щасливу стежку потрапити... Не таку, якою моє життя покотилося. Все в наймах та в наймах... Мав колись родичів... Повмирали... Сам тепер лишився. Нема до кого й словом обізватися.
Савка. А ви, діду Андроне, хіба вже не послушничаете в отця Сергія?
Андрон. Ет! (Махнув рукою). Він принадив собі черничку... молоденьку... О господи, прости мені всякі согрішенія вольні й невольні! Спасибі ігумені Іліодорі, дала мені притулок... У церковній сторожці.
Савка. Якась вона сувора, нелюдима.
Андрон. Хочеш, притчу тобі розкажу.
Савка. Про неї?
Андрон. Щоб знав... Може, пригодиться. Пам'ятаю, коли ще вона була послушницею в ігумені Макарії. Красива... Струнка... Коси отакенні. Звання козачого — полковницька дочка.
Савка. І пішла в монастир?
А п д р о н. А що їй було робити? Батько помер, а вона приїхала сюди з матір'ю, щоб відслужити панахиду. Це було, пам'ятаю, на зелені свята. Церква клечанням прикрашена, люстри горять, свічі, лампади. Співав черничий хор... І так це все їй сподобалось, що Тетяна Байрачна лишилася в обителі.
С а в к а. Як ви сказали? Тетяна Байрачна?
А н д р о н. Таке ім'я було в неї тоді, мирське. Ну, а вже потім вона себе показала. Все вміла робити. І обкладати фольгою образи, і золотом шити, і ткати мухояр.