Потім пішли і натрапили на гастроном, який вже були бачили вранці, але забули. А в нім — на казкові речі: на багатющі поклади вина, горілки, кав'яру й шинки, шоколади, цукерок й... Боже мій! — Хлопці набили тим усім повен рюкзак. Один і другий, той, що був у запасі, десь на споді першого.
Так нав'ючились, як верблюди, і вийшли на вулицю. На вулиці завечоріло. Туман стояв од морозу, а в тумані зацвіли ліхтарі, як кульбаби, оточені морозяними німбами. В тумані хтось кудись біг, квапився, — сніг верещав, скреготів під ногами... Тепер йде про те, де б їм прилаштуватися, щоб до тих накуплених розкошів причаститися.
В голову вдарила випита анісовка, було так безтурботно й легко. Насупроти — через вулицю — щось грало, бряжчало, ухало... Насупроти був ресторан, сяяв освітленими вікнами, гудів, як гніздо шершнів.
— Ходім!!! — скомандував Гриць, збивши папаху набік.
На вечоровій вулиці було сизо й непривітно, а там тепло, ясно і затишно. Гулять так гулять! Хлопці пошелепкались до ресторану.
При вході стояв — генерал не генерал — розцяцькований начальник. Оглянув хлопців і запопадливо розчинив перед ними двері. Хлопці ледве пролізли в них, як ведмеді, чіпляючись дохами та рюкзаками за одвірки.
А за дверима ще більший начальник! З золотими лампасами й позументами, з золотими ґудзиками, а борода, як у Скобелева. І де та борода зберігалася двадцять років!? Забрав у хлопців торби.
— А тут пиво є?
"Генерал" подивився на хлопців, пустив усмішку в бороду й відповів їм їхньою власною мовою:
— Є, є, хлопці! І пиво, й горілка, й баби... Давайте ваші ризи. Господи прости, оце кожухи!!!
Почепив "ризи" на гак і видав хлопцям нумерки. Ще й показав рукою, куди йти.
Не генерал, а, можна сказати, дід мороз в генеральськім мундирі.
— Звідки, діду? — не втерпів Григорій, причісуючись. Дід хитро заскалив око й нічого не сказав, — широко відкрив перед хлопцями двері. І хлопці ввійшли. Ні, впливли...
Все, що було в ресторані — танцювало, пило, курило, грало, — все обернулося. Веремія фокстроту на хвильку припинилася. На цьому тлі станцьованих, засмоктаних, блідих облич і постатей два гості виглядали, як люди з іншої планети, з якогось іншого, героїчного, а не такого задимленого, смердючого світу. Так, ніби зійшли з екрана персонажі якогось цікавого героїчного фільму. Два пірати чи два ковбої. А чи посланці досі незнаного царя тих, оспіваних, але так і невідомих уссурійських нетрів. Найбільше привертали увагу (попри все екзотичне вбрання) обличчя, ніби викуті з червоної бронзи, а потім в них вставлено очі, що вражали своїм блиском і зосередженою силою.
Гриць ступав так, як по кедрачу, не звертаючи ні на кого уваги, — дивився примруженим оком понад головами — шукав, де побігло...
Диригент енергійно замахав паличкою, фагот загавкав, мовби пес, назустріч, все пожвавішало, але ніхто не танцював, — ніби на честь новоприбулих. Дами зміряли очима своїх партнерів і одвели їх швиденько — зрівняли... Хтось з мужчин, під'юджуваний інстинктом самця, сказав якийсь плаский дотеп, хтось засміявся... А хлопці дійшли до середини, не звертаючи ні на кого уваги, так, ніби вони в лісі, зупинились, вибираючи місце для табору. Навіть не бачили, як котрась з тих голоспинних бабів стріляла до них очима, сміючись дзвінко. Ба, так, як у скелю. "У, ведмеді!"
Аж тоді Гриць зареагував, простуючи за Григорієм до вибраного місця:
— Чув?.. То либонь про тебе... І чого це нас усі дівчата називають ведмедями?
Вони вибрали собі порожній столик біля вікна й зручно розсілися. Підлетів гарсон. Джаз-оркестра заторохкотіла, завихляла танго...
Григорій поклав поданий прейскурант догори ногами:
— Вина карафку!.. Горілку двічі!.. Кав'яр двічі... Оселедець з оцетом двічі. Біфштекс двічі. Капусту з цибулею двічі. Яєчню по п'ять яєць з салом двічі!.. — не спитав, скомандував.
Гарсон вилупив очі:
— Все подавати зразу?
— Будь ласка, все зразу!
— Єсть!.. — подався, й вже чути десь за буфетом його веселий, бойкий голос: "Вина карафку... горілку двічі... біфштекс двічі... двічі... двічі..." !
Сперш гарсон примчав вино й горілку. Але хлопці не доторкнулися, слухаючи, як у них всередині грали гобої й ніби вовки дерли пазурами, нетерпляче ковтали слину. Гриць блукав очима по залі, що закрутилася у веремії танго, на дівчат з голими ліктями й спинами й не реагував, — "ї-і-с-ти!". Григорій дивився в картку, що звалася прейскурант, читав її знічев'я й згадував студентські роки в Києві й свої студентські жарти: дуріючи в ресторані, вони отак брали прейскурант (тільки там вони були писані од руки) й дописували в меню: після — "Стерлядь в марінадє" та "Омлет по вєнгерскі" писали — "Лошадь в яблоках", "Гієна огненная со льдом"" і так далі...
Так доповнювали меню й ставили його знову на стіл для втішного дивування спантеличених клієнтів. Безжурні студентські роки!
Гарсон примчав на велетенській таці гору тарілок з стравами й без страв...
І загуляли хлопці... Випили по чарці — й налягли! Дійсно, як два ведмеді.
А вже як втишили голод — світ прояснився. Гриць не міг війти з дива, що воно робиться! Як ті сукенки тримаються на тих дівчатах. А головне — чого то вони так ходять вихилясом, затискаючії ноги межи ноги? "Дрочаться..." — вирішив він по простоті душевній.
Все навколо ходило ходором. Веремія звуків і дівочих грудей, ніг, розмальованих губів, набілених крейдою носів, сухозадих кавалерів...
Верещали банджо, як кози, ні, як козли весною, ухкав трамбон, ніби роздрочений вепр, а хтось вистукував паличками, ніби заєць лапами, змагаючись з клюйдеревом, щось свистіло, щось видзвонювало...
Диригент вимахував руками й ходив вихилясом, і всі музики з ним. Було таке вражіння, ніби вони перепились й виробляли здуру, що кому забрело в голову, ще й пригукували разом. А публіка шаліла, притупувала обцасами, приляпувала підметками... Й все те крутилося в шаленому, божевільному, розпутному ритмі, тручись одне об одного.
Григорій дивився — й дедалі більше супив брови, — на нього насувалась чорна хмара.
Підлетів гарсон — хлопці замовили ще вина, замовили пива. Пили... Замовляли ще якісь страви... Хміль ударив у голову.