— Так ви її не бачили?
— Ну до чого ж тут я, чому ви питаєте мене? Я не довідкове бюро. І ніякої Міранди не знаю. Ніхто її не знає. її ніколи не зрозумієш, ні, це не ваша мати, та без усяких викрутасів, через те я схиляюся перед нею. А Міранда нещира... усім бреше...
— Коли ви востаннє бачили її? Мовчання. Дівчина позіхає:
— Можливо, ми говоримо про різних людей?
— Вчора ввечері вона пішла з дому і...
— Ні, я нічого не пригадую.
Вона кладе трубку — розмова скінчилася. Просто дивно, як різко люди вміють урвати розмову.
Ти п'єш другий келих мартіні. Пожадливо їси маслини. Хтось цілує твою руку, твою дивовижну руку, з витонченими білими пальцями. Ні, не тебе вони так палко люблять, цілуючи твої руки, не тобою захоплюються. Ще б пак, вони люблять твої руки, твоє обличчя, твоє надзвичайне тіло, але не пов'язують усе це з тобою, не люблять тебе. Ти мастиш маслом булочку. Знімаєш шкаралупу з омара, що лежить на тарілці, і їси, їси... Він схожий на велетенського червоного таргана, мамо. Але він тобі смакує. Радісно бачити, як ти їси. Продюсер, отой хлопчачого вигляду дідок з фарбованим волоссям і гострими очицями в червоних прожилках — він замовив лише фрукти й селянський сир — заздрить на твої міцні щелепи і чудовий шлунок. Яка жінка ця Мадлен Рендл! Усе, що про неї кажуть, чистісінька правда!
Знову зміна декорацій: ти сидиш перед дзеркалом, яскраве світло. Скільки людей трудиться над тобою. Дівчина в білому лікарняному халаті закохано втирає в твою шкіру крем. Юна манікюрниця і в зрілому віці не стане такою, як та, пожалій її. З дзеркала тобі самовдоволено посміхається літній перукар, присадкуватий і кучерявий, мабуть, іспапець. Його подих легенько лоскоче тобі потилицю. Він розчісує твоє волосся, милуючись тобою. Яка точність, яка спритність в усіх ного рухах, ніби виконує вправу в гімнастичному залі, думаєш ти. Багато років тому, коли ти ще тільки ставала жінкою, це захоплення твоїм тілом тебе запаморочувало. Воно й зараз тебе запаморочує, пе супереч. Скільки метушні, скільки уваги, нескінченні зйомки, кілометри кіноплівки, нескінченні репетиції, тугі пачки грошей, юрби людей — їхні обличчя мигтять перед тобою, насовуються, впізнають — яку ж треба снагу, просто дивно, мамо, що ти не втратила своєї жіночності. Окоренкуватий перукар ні на хвилину не замовкає, ніби за балаканину він теж одержує платню, а ти байдуже роздивляєшся у дзеркалі своє відображення. Воно — твій товар, твоє багатство. Ще більше багатство — твоє тіло. Невже коли-небудь воно розсиплеться, зігниє, щезне? Ні, не думай про це; ти нікому не віддаси свого багатства, воно — твоя власність, так само, як і одна з твоїх улюблених дочок-близнючок, над якими завжди воркують твої знайомі. Ти у відповідь посміхаєшся з награною радістю, а сама ніби думаєш: "Як? У мене, виявляється, є дочки? Близнята? Коли ж це я встигла? І в газетах писали? Що я коло них упадаю? Де вони? Скільки їм років?"
Ти красуня, всі інші — потвори. Заплилі жиром, тоскні потвори. Авжеж, придивись до них на вулиці, в приміщенні аеровокзалу, в театральному залі! Усі підряд потвори, з ніякими або бридкими обличчями, ось тому вони цілими юрбами спішать до модного театру на Бродвеї, коли ти граєш у так званих комедіях або "музичних" комедіях, вони не пропускають жодного твого виступу по телевізору, заворожепі не твоїми бездоганними зубами і профілем, а рівномірним дзижчанням поверхні екрапа, який підказує їм, що все гаразд, що вони поводяться, як нормальні, добропорядні потвори — куди їм до тебе, чи до таких, як ти. Т и і такі, як ти, істоти відмінної породи.
Приходить жінка прибирати нашу квартиру. Десята година ранку. Внизу по вулиці люди ведуть до парку собак. Минуло вісім годин відтоді, як ви з Міран-дою пішли з дому, тільки не разом, кожна окремо, порвавши між собою назавжди і зі мною теж,— так, в усякому разі, ти сказала; минуло вісім годин відтоді, як Міранда скочила на підвіконня (ти не помітила, що вопо зовсім трухляве і ось-ось розвалиться?), погрожуючи википутись з вікна. Вісім годин, як за тобою хряспули двері. А тепер ти дивишся на себе в дзеркало, і в тобі наростає глуха лють, бо ти ненавидиш, ти зневажаєш цих людей, які клопочуться коло тебе, тобі нестерпні дотики чужих рук, ти примушуєш себе зосередитись... зосередитись на сценарії, шматки з якого ти вже вивчила в літаку... намагаєшся думати про свою майбутню роль — ти повинна перевтілитися в жінку зовсім іншого складу, а тому й не таку самобутню, як ти, але яка спокуса відтворити на сцені новий характер. Ти зараз не думаєш про вчорашню розмову, ані про всі попередні розмови, про банальні сварки зі сльозами і взаємними образами — адже то не діалог з п'єси, навмисне написаний для тебе, скріплений твоїм підписом у контракті, тому ти спокійнісінько можеш забути про них.
Цієї ночі ми з Мірандою побачили, щб ти за мегера. Отоді, коли в тебе зірвався голос, хоч ти й не репетирувала цю сцену. Ось послухай:
— Я з ним порвала! Я нагнала його геть! Тільки спробуй ще раз з ним зустрітися і я порву з тобою! Зараз же іди до лікаря, інакше я тебе більше знати не хочу! Ти не моя дочка! Забирайся до дідька!
Ти розлютовано кидалася по кімнаті, по своєму, так званому, кабінеті а полицями нечитаних книг на стінах і твоїм крикливим, позбавленим смаку сміховинним портретом: яскраво-червоні вуста, неприродно рожеве тіло, що побувало в обіймах двох чоловіків і лишилось цнотливе, ніби в античної богилі. Ти металася по кімнаті, осатаніло втискаючи в пухнастий килим босі п'яти.
— Тобі начхати і на матір, і на сестру, які зичать тобі добра, тобі взагалі начхати на всіх, на кого ти тільки стала схожа: обличчя змарніло, а з волоссям вробила казна-що...— Міранда пофарбувала його в чорний, як смола, колір, мов у індіанки, щоб не бути схожою на мене,—ти думаєш, що можеш тут верхово-
дити, та я не відступлюся, ти мене знаєш, Мадлен Рендл не побоїться скандалу, не побоїться дівчиська, шмаркачки! Ти мене знаєш!
Ти аж заплакала, так тобі допекло. Ти й справді страшна, мамо, ти не спинишся ні перед чим, ми завжди це відчували, хоч по-справжньому усвідомили це тільки сьогодні. Я дивилася на твоє обличчя, по якому скочувались прозорі сльозинки, дивилася на Мі-рандине обличчя, на шкірі якого ручаї сліз залишали брудні борозни, а тоді знову па тебе, на мою сестру і на тебе, слухала вашу лайку, і у мене було таке відчуття, ніби всі ми граємо, самі того не підозрюючи, сцену, яку хтось для пас визначив, і нам несила відмовитись від написаних для нас реплік. І тоді я раптом сказала: