Тев'є-молочар

Страница 39 из 42

Шолом-Алейхем

Тим часом, поки я отак сиджу, заглибившись в оці думки, дивлюся — білий кінь, а на ньому сидить хтось верхи і прямує до воріт моєї хати! Тпр-ру! — зупинився, зліз, прив'язав коня до воріт і сам простує до мене:

— Здрастуй, Тевелю!

— Здрастуйте, здрастуйте, ваше благородіє! — відповідаю привітно, а сам думаю: "І прийшов Гаман",— сподіваєшся месії, а приходить урядник...— Я підводжусь та йду назустріч урядникові.

— Просимо до господи, дорогий гостю,— кажу,— що чувати у великому місті і що скажете доброго, пане мій?

А серце от-от вискочить з грудей — так кортить знати, в чому річ. Але урядник має час. Він закурює неквапливо цигарку, пускає дим, спльовує і озивається до мене:

— Скільки, приміром, часу тобі треба, Тевелю, щоб ти спродав,— каже він,— твою хату з усіма твоїми бебехами?

Поглядаю на нього здивовано:

— Навіщо,— питаю,— мені продавати мою хату? Кому, цікаво знати, заважає вона?

— Вона,— каже,— нікому не заважає, але я приїхав виселити тебе з села.

— Тільки це, нічого більше? За які такі добрі діла? Чим,— кажу,— заслужив я у вас таку честь?

— Це не я тебе виселяю,— каже він,— а губернія виселяє.

— Губернія? — кажу.— Що ж вона такого знайшла в мені?

— Не тільки тебе,— каже він,— і не тільки звідси, але з усіх навколишніх сіл. Навіть,— каже він,— з Анатівки, яка досі була містечком, а тепер теж стає селом, і звідти виженуть,— каже він,— усіх ваших...

— Навіть м'ясника Лейзер-Волфа,— питаю,— теж? І лимаря Нафтоле-Гершона теж? І тамтешнього різника? І рабина?

— Всіх! Всіх! — каже він і змахує рукою, наче відрізавши ножем...

Мені навіть трохи полегшало на серці, як то кажуть: горе громади — половина розради. Але все-таки мене це обурює, в душі спалахує гнів. Звертаюсь до урядника:

— Скажи-но мені, чи ти хоч знаєш, ваше благородіє, що я живу тут на селі більше, ніж ти? Чи знаєш ти,— кажу,— що тут, у цьому кутку, ще мій батько, мир йому, жив, і мій дід, хай царствує, і моя бабка, мир їй?

Я не лінуюсь і перераховую йому всю сім'ю, кожного за його ім'ям, де хто жив і де хто помер... Він мене, уявіть собі, вислухав, а коли я закінчив, каже мені:

— Дивак ти, слово честі, Тевелю, можеш наговорити сім кіп гречаної вовни. Навіщо мені,— каже він,— здалось твоє базікання про твою бабку і твого діда? Нехай вони,— каже,— спочивають у світлому раю! А ти, Тевелю, збирай,— каже,— всі твої бебехи і — фур-фур на Бердичів!..

Це мене обурює ще більше! Мало того, що ти, катюго, переказав мені таку добру звістку, то ще знущаєшся — "фур-фур на Бердичів!.." Хоч скажу йому все, що накипіло на серці... І я озиваюсь до нього:

— Ваше,— кажу,— благородіє! Ти вже тут стільки часу урядником, чи чув ти будь-коли, щоб хто з сусідів поскаржився на мене, що Тев'є його обікрав, чи пограбував, чи обдурив, чи так забрав щось? Ану, поспитай у всіх селян,— кажу,— чи не жив я з ними набагато краще, ніж найкращі сусіди між собою? Чи я не бував,— кажу,— пане, у тебе самого багато разів просити за селян, щоб ти їх не кривдив?..

Це вже йому, певно, не припало до смаку! Він підвівся, роздушив цигарку пальцями, шпурнув її геть від себе і каже мені:

— Я не маю часу з тобою довго розпатякувати. Прибув папірець, а далі мене ніщо не обходить! Ходім,— каже,— ти мені підпишешся на папірці. А часу на виїзд дається тобі три дні, щоб ти міг,— каже,— поспродувати все і приготуватись у дорогу.

Побачивши, що кепська справа, озиваюсь я до нього:

— Ти даєш мені,— кажу,— три дні? Дай тобі боже, щоб ти за це жив три роки,— кажу,— у багатстві й пошані. Щоб бог віддячив тобі,— кажу,— за ту добру звістку, яку ти приніс мені в хату...

Добре, добре встругнув я йому, як Тев'є уміє! Справді, що я втрачаю? Однаково пропадати ні за цапову душу! Був би я молодший хоч би років на двадцять, і жила б іще моя Голда, мир їй, і був би я той самий Тев'є-молочар, що колись, за минулих років, еге-ге! Я б так легко не піддався. Я б опирався, бився до крові! Але тепер — що? "Що ми і що важить життя наше",— хто я такий і чого я вартий? Руїна, уламок, тріснутий горщик! "Ах ти, господи боже, владико небесний! — думаю собі.— Чого ти так причепився саме до Тев'є? Чому б тобі не погратись коли-небудь, цікавості ради, наприклад, з Бродським чи з Ротшільдом? Чому ти з ними не вивчаєш біблейського розділу "Іди геть!"? Їм, здається мені, це більше личило б! По-перше, вони б відчули на своїй шкурі, що таке бути євреєм, по-друге, нехай і вони побачать, який у нас великий бог..."

Одним словом, це все пусті слова. З богом не можна сперечатися і поради давати йому, як керувати світом, теж не доводиться. Коли він каже: "Небо моє і земля моя",— то виходить, що він хазяїн, а ми повинні коритися. Як він скаже, так і мусить бути!.. Заходжу я до хати і озиваюсь до моєї дочки-вдови:

— Цейтл,— кажу,— ми перебираємось до міста. Годі нам жити на селі. Міняючи місце — міняєш долю... Візьми, будь ласка,— кажу,— приготуй усе, збери заздалегідь бебехи, самовар та інше, а я,— кажу,— піду продам хату. Надійшов папірець, щоб ми очистили,— кажу,— це місце і щоб за три дні нашого духу тут не лишилось!

Почувши від мене таку радісну звістку, вдова моя як не здійме плач, а дітоньки її, на неї дивлячись, теж зарюмали, і почалася така веремія, що хоч тікай з хати. Я тоді розгнівався і вилив усе, що накипіло в серці, на мою нещасну дочку.

— Де це ви взялися,— кажу,— всі на мою голову? Чого ви кислиці розсипали, ні сіло ні впало, як старий кантор перед великим постом?.. Що я, один у бога? Єдиний його улюбленець? Мало,— кажу,— євреїв тепер виганяють із сіл? Піди послухай, що урядник розповідає! Є відомості,— кажу,— що навіть твоя Анатівка, яка досі була містечком, теж стає, з божої ласки, селом, заради анатівських євреїв,— кажу,— щоб їх теж можна було всіх вигнати. А коли так,— кажу,— чим же я гірший від усіх євреїв?

Отак утішаю я її, мою дочку, але ж вона все-таки баба, то й каже мені:

— Куди ми всі подамось? Де голову притулимо? Де будемо шукати нових місць?..

— Дурненька! — кажу.— Коли бог прийшов до нашого прапрадіда патріарха Авраама і сказав йому: "Іди геть з країни твоєї",— забирайся із своєї домівки, то хіба Авраам,— кажу,— перепитував у нього: куди?.. Бог сказав йому: "У ту країну, яку я тобі покажу",— тобто під чотири вітри. Ми підемо,— кажу,— куди очі ведуть, туди, куди йдуть усі євреї! Що буде з усіма, те буде і з нами. А чим,— кажу,— ти краща від твоєї сестри-багатійки Бейлки? Їй личить бути тепер із своїм Педоцуром в Америці і там заробляти на життя, чому ж воно не личить тобі?.. Благословенний будь Всевишній,— кажу,— що ми хоч маємо з чим вирушати. Трохи,— кажу,— лишилося ще від минулих часів, а трохи від худоби, яку ми,— кажу,— продали, а трохи перепаде від продажу хати. До зернини зернина — ось і повна торбина. І за це спасибі! А якби ми навіть,— кажу,— крий боже, нічого не мали, то нам,— кажу,— все ж краще було б, ніж Мендлові Бейлісу!..