Одного чудового дня — це було напередодні зелених свят — привіз я трохи сиру і сметани до однієї з моїх покупниць, молодої багатої вдови з Катеринослава, яка приїхала із своїм синком Арончиком до Бойберика на літо. І ви ж самі розумієте, що перше її знайомство в Бойберику було, звичайно, зі мною.
— Мені,— звернулась до мене вдова,— вас рекомендували, кажуть, що у вас найкращі молочні продукти.
— Аякже! — відповідаю я вдові.— Недарма сказав цар Соломон, що добре ім'я лунає, як сурма, на весь світ. А коли хочете,— кажу,— я вам розповім, що сказано з цього приводу у мідраші25.
Багатійка перепиняє мене і каже, що вона вдова і в таких справах, як мідраш, не дуже розуміється, бо не знає, з чим його їдять. "Головне,— каже вона,— щоб масло було свіже і сир щоб був смачний..." Ну, ідіть розмовляйте з бабою!..
Коротше кажучи, я почав відвідувати катеринославську вдову двічі на тиждень — щопонеділка і щочетверга, точно за календарем привозив свій молочний товар, навіть не питаючись, чи треба, чи не треба. Я став там своєю людиною і, як звичайно, почав придивлятися, які в домі порядки, заглядав на кухню, зробив деякі зауваження. Спершу, розуміється, дістав прочуханку від покоївки, щоб не совав носа, куди не слід, і не цікавився тим, що вариться в чужих горщиках. Другим разом до моїх слів прислухались, а далі вже почали питатися моєї поради, бо вдова-багатійка переконалася, хто такий Тев'є. Що далі в ліс, то більше дров, аж поки вона розповіла мені про свою болячку, турботи, про лихо своє — про Арончика.
— Де це чувано! Він уже парубійко понад двадцяти років,— каже вона,— а тільки й знає, що лошаків, тільки лосипеди, тільки ловити рибу, а більше,— каже вона,— ніщо його не обходить! І слухати не хоче про справи, про гроші. Йому лишилася після смерті батька,— каже вона,— добра спадщина, майже мільйон, а він навіть не цікавиться! Тільки те й знає, що розтринькувати гроші, діряві пальці у нього.
— Де він,— питаю,— ваш парубійко? Дайте-но мені його,— кажу,— сюди, я з ним трохи побалакаю, повчу його, нагадаю кілька цитат з Біблії, наведу йому мідраш.
— Знаєте що,— каже вона, сміючись,— ви йому краще приведіть,— каже,— жеребця, а не мідраш!..
Тим часом, поки ми так розмовляємо, "об'явилася дитина",— приходить парубійко, її Арончик,— хлопчина стрункий, як тополя, здоровило, кров з молоком, з широким поясом, вибачайте, на штанях, з годинником у кишеньці пояса, із засуканими по лікті рукавами.
— Де ти був? — запитує його мати.
— Катався на човні,— каже він,— рибу ловив.
— Чудова робота,— озиваюсь я,— для такого парубійка, як ви. Там удома,— кажу,— порозтягають геть усе з потрухами, а ви тут рибчину ловитимете!
Оглядаюсь на вдову — вона червона, як буряк, міниться всіма фарбами. Вона, певно, вважала, що її синок візьме мене за комір дужою рукою, дасть мені кілька ляпасів і викине геть, як гнилу тріску. Дурниці! Тев'є такого не боїться! Я, коли маю щось сказати, то кажу одверто у вічі!
І що ж ви думаєте? Мій парубійко, почувши від мене такі слова, відступив трохи назад, заклав руки за спину, оглянув мене з голови до ніг, якось дивно свиснув і раптом розреготався так, що ми обоє злякалися, чи хлопець, боронь боже, не збожеволів. І що я вам скажу! З того дня ми потоваришували, зробились найкращими приятелями! Мушу вам сказати: мені цей парубійко дедалі більш подобався, хоч і шалапут, розтринькувач, і надто вже діряві пальці має, так ще й до того трохи пришелепуватий. Наприклад, зустрівши бідняка, засуне руку в кишеню, витягне гроші і віддасть, не лічивши скільки. Хто так робить?.. Або скине з себе добре пальто, ціле, нове, і віддасть... Просто, кажу вам, якийсь пришелепуватий! Шкода бідної матері! Вона мені скаржилась: "Що робити?" — і просила, щоб я з ним побалакав. Я їй зробив таку ласку,— чом ні? Хіба зі мною щось станеться? І я сідав з ним і розповідав йому байки, гатив притчі, сипав речення, шкварив мідраші, як Тев'є вміє. А він якраз любив мене послухати, розпитував, де я живу, як ведеться в мене вдома.
— Я б хотів,— якось сказав він,— заїхати до вас, реб Тев'є...
— Коли справді хочете,— відповів я йому,— бути у Тев'є, то треба,— кажу,— на дозвіллі приїхати до мене на хутір. Ви ж,— кажу,— маєте досить жеребчиків і велосипедів. У крайньому разі,— кажу,— з вами нічого не скоїться, коли пройдетесь пішки. Це недалеко,— кажу,— треба тільки пересікти лісок...
— А коли,— питає він,— ви буваєте вдома?
— Мене можна застати,— кажу,— дома тільки в суботу чи у свято. Стривайте, знаєте що? Ось маємо, бог дасть, наступного тижня зелені свята. Коли хочете,— кажу,— зробіть прогулянку до нас на хутір, і моя дружина почастує вас такими млинцями, яких і в Єгипті не їли наші прадіди!
— Ви ж знаєте,— каже він,— що я не великий знавець на єврейські історії...
— Знаю,— кажу,— що ви не знавець. Коли б ви,— кажу,— вчилися в хедері26, як я, ви б знали, що приказувала вчителева жінка...
— Гаразд,— сміється він,— ви маєте мене за гостя. Я з двома знайомими прийду,— каже він,— до вас, реб Тев'є, в перший день свята на млинці, але подбайте,— каже,— щоб вони були гарячі.
— Вогонь і полум'я,— кажу я,— просто зі сковорідки на стіл.
Повернувся я додому і звертаюсь до своєї старої.
— Голдо,— кажу я,— ми матимемо гостей на свято.
— Поздоровляю тебе,— каже вона,— кого саме?
— Дізнаєшся потім,— кажу.— Ти тільки приготуй яєчок,— кажу.— Сиру і масла у нас, дякувати богові, досить. Зготуєш млинці,— кажу,— на три персони, але це такі персони, що люблять попоїсти і зовсім не знають,— кажу,— що сказано з цього приводу в Біблії...
— Певно,— каже вона,— вже причепився якийсь неборака з голодного краю?
— Ти дурна,— кажу,— Голдо! По-перше, нічого страшного не було б,— кажу,— якби ми нагодували якого-небудь бідняка святковими млинцями; по-друге,— кажу,— знай, Голдо-серце, моя люба, скромна, чеснотлива дружино, що один з наших святкових гостей — вдовин синок, отой, що зветься Арончиком. Я тобі розповідав за нього.
— Коли так,— каже вона,— то це зовсім інша річ.
Що то значить сила мільйонів! Навіть моя Голда, як почує запах грошей, то стає зовсім іншою людиною. Такий світ, і нічого не вдієш. Як там сказано у нас: "Срібло і золото — витвір рук людських",— гроші занапащують людину...