Не обізвалась... Жінка, яка мовчить затято, страшніша двох сварливих... І що ти тямиш у цих жінках!.. Принаймні з музою ми прожили в любові й злагоді вже чверть століття... Відкинь сім літ розлуки на Мангишлаці — і стане менше... Справді, він там прожив, не написавши, вважай, рядка. Вже під кінець, як ждав наказу про звільнення, утяв поему про москаля й криницю, точніше, переробив написану ще в Орській фортеці. І все... Зате він там помалював!..
Схопився рвучко й метнувся вниз. До пензлів та мольберта... За кілька днів йому погіршало в черговий раз, і Лазаревський привів одразу двох ескулапів. Барі й Круневича. Злякався, видно, щирий його друзяка...
— Ну, як ви тут? — спитав Барі. — Лежіть, лежіть!..
— Воюю... — всміхнувся гірко.
— Добре... Допоможіть йому сорочку скинути, — сказав Барі Михайлові.
Той підійшов до ліжка, під руки взяв і посадив. Потому зняв сорочку.
Круневич стежив мовчки, як слухає колега серце, груди. Так само мовчки ступив до ліжка, коли— Барі звільнив для нього місце побіля хворого, й почав вистукувати по грудях пальцями та прикладати то тут, то там тендітну жовту трубку.
Тепер Барі похмуро спостерігав.
— Ну що? — спитав Тарас. — Уже ладнати воза чи ще заждать?
Спитав і сам зіщулився, ждучи удару. Навіть на мить забув, що лікарі ніколи не кажуть правди хворому, якщо вона невтішна.
— На Україну тепер найліпше їхати через Москву, по залізниці, — удав Павло Адамович, що не збагнув його питання. — Навіщо вам, батьку, віз!..
— Так, справді, треба їхати на Україну, — сказав Барі. — Там здоровіший клімат. І взагалі...
— А зможу я в такому стані? — журно спитав Тарас.
— Бог дасть, і стан покращає, — сказав Павло Адамович. — Ми з Едуардом Яковичем пропишем знову ліки... Ви питимете та берегтиметесь...
— Режим і спокій! — твердо додав Барі. — Не працювать, не хвилюватись зовсім, читати белетристику...
— А воля скоро буде? — спитав Тарас. — Не чули?
— Сьогодні в нас?..
— Чотирнадцяте.
— Заждіть п'ять днів. Річниця воцаріння повинна стати великим днем, — упевнено сказав Барі. — Принаймні ходять такі чутки...
— А звільнять як: з землею чи без землі?
— Хто знає...
— Тягнуть — то без землі. Бояться гніву звільнених, — похмуро сказав Тарас. — Паскуди!..
— Не можна вам хвилюватися, — підбіг Круневич. — Думайте про щось хороше, гарне. Скажімо, луку в квітах... Ви бачили травневу луку, яка цвіте?..
— Так. Панську бачив... А ще — біду, недолю, злидні... Старців з торбами бачив... І байгушів за Каспієм... Як звільнять лише з душею, буде їх на мільйони більше, усі підуть з торбами!..
— Робитимуть, як і робили, в своїх панів, — сказав Круневич тихо.
— А як же — воля, воля?!
— Ви згорите, як будете так хвилюватись, — мовив йому Барі й приклав до лоба руку.
Тарас сіпнувся, — ніби бажав уникнуть доторку, — проте притих.
— Пити по ложці тричі ту ж мікстуру... І берегтись! — сказав Барі невдовзі. — Згодні? — спитав уже Круневича.
Павло лише розвів руками. І цей непевний, безсилий жест Тарасові сказав усе. Так, кепські його діла!..
— До літа хоч дотягну? — спитав, аби почути якесь утішне слово.
— Ну що ви, що ви! — обурився Павло Адамович. — Ми ще приїдемо до вас у Канів погостювати!
— Еге, еге... — всміхнувся. Крізь гострий біль у грудях.
— Видужуйте. На днях іще зайдемо, — сказав Барі.
— Спасибі...
Вони зійшли в майстерню, погомоніли трохи, пересипаючи розмову ту латиною, і попрощались із Лазаревським. Михайло довго не піднімався на антресолі, хоч не пішов.
— Михайле!
— Гов.
— Ти що там робиш?
— Трохи наводжу лад...
Сказав неправду. Мабуть, почув таке від лікарів, що має сам спочатку перестраждати, а вже тоді з'явитися йому на очі. Щирий, сердечний Друг!..
Не кликав більше. Влігся на подушках зручніше і думав трудну думу. Якщо по правді мовити, то рано йому лишати цей білий світ... Він, власне, іще не жив по-людськи, як всі живуть... Нехай не всі, а більшість... Напевно, в цьому способі життя людини є вищий смисл... Гніздо, подружжя, діти... Велике коло вічності!.. Бо кола ці відновлюються у наших дітях... Діти!.. Він бачив їх не раз у снах, своїх дітей... У довгих білих льолях, з блакитними, як цвіт барвінку, поглядами... Ніколи їх не пестив, не обнімав, а тільки бачив здалеку, мов на картині...
— Може, спочити хочеш? — спитав Михайло тихо. — То я піду...
— Задумався і не почув, як ти піднявся. Вибач.
— Я трохи там поприбирав... Ну, на столі...
— Спасибі... Роблю, роблю, і раптом біль!..
— Сказали, що відступає хворість, що скоро зможеш їхати на Україну... На те вони і лікарі!..
— Звичайно, — підтримав гру. На жаль, не чувся краще, а навпаки... — Там, на столі, де ти стоїш, візьми відбиток мого портрета в кожусі й шапці... подай сюди... Спасибі. Хочу глянути, чого йому бракує... Щось муляє мені у ньому...
— Я вже піду.
— Ходи здоровий!..
Слухав важку ходу Михайлову, скрип сходинок та стук дверей і думав зовсім не про офорт. Він теж самотній, його надійний і добрий друг... Хоч є брати у нього і мати є... Всього себе віддав йому, прикутому в оцій майстерні!..
Дивився в кут кімнати й виразно бачив набережну, якою йде Михайло в свою контору... Вітер зриває з нього сіру стару шинель: він нишком вкладає власні гроші в його діряву касу й тому живе, ледь зводячи кінці з кінцями... Ще й сердиться, коли Тарас щось каже йому про це!..
Прогупав хтось у коридорі, й картина зникла. Знову було вікно, та стіни, та свій портрет на ковдрі — мов на снігу... Сумний портрет. Ні іскорки немає в нім веселості. Журба та дума... Дума... Вона пройшла з ним разом шляхи життя, не кидала його ніде... Якби йому потрібно було назвати музу, назвав би просто — Дума... Без думи нема поезії. Недарма кажуть "бездумний вірш"... Виходить, він не одинокий, допоки поряд муза, тривожна дума — крила його душі!.. Смерть чим страшна — згасанням думи, мислі... А лікарі вже зараз радять не хвилюватися, не вдумуватися в добро та зло, замкнутися в своїй біді-хворобі, боротись тільки з нею...
Немов почувши його думки, у серці біль подужчав, і стало важче дихати. Здавалось, камінь вклали йому в болящі, груди, й він тис, давив, знесилюючи... Враз відступив, лишаючи осклілу пам'ять болю... Отак і може вмерти... Не попрощавшись з музою, яка була за жінку і за сестру... Прости, моя єдина, що докоряв, що мислив про тебе зле!.. Я думав, ти — натхнення, не відаючи, що ти — Велика Дума, сама душа... Що вірші!.. Крихта твоїх щедрот...